На півдорозі до дверей, я почув дивний звук і подивився на свої ноги. На мені все ще були одноразові пластикові капці. Кожен крок по мармурові підлозі спричиняв пронизливий писк, виділяючись на тлі гуркоту робочого взуття. Кожен зроблений крок ніби кричав: «Гей, дивіться! Ось тут! Хлопець в пластикових капцях!»

Але я продовжував йти. Був майже біля дверей, коли хтось поклав руку мені на плече. Я завмер.

— Сер? — сказав жіночий голос.

Я хотів кинутися до дверей, але щось у її голосі мене зупинило. Я повернувся і побачив стурбовану високу жінку років сорока. Темно-синій діловий костюм. Портфель.

— Сер, ваше вухо кровоточить. — Вона вказала на нього, скривившись. — Сильно.

Я торкнувся мочки вуха, рука почервоніла. У якийсь момент пластирі відвалилися.

Я на секунду завмер, не впевнений, що тепер робити. Хотів дати якесь пояснення, але нічого не спадало на думку. Тому просто кивнув, пробурмотів «дякую», а тоді розвернувся і, якомога спокійніше, вийшов на вулицю.

Морозний ранковий вітер був настільки різким, що мало не збив мене. Відновивши рівновагу, я спустився багаторівневими сходами, затримавшись тільки щоб викинути в смітник браслет. Він вдарився об дно з приємним глухим звуком.

Вийшовши на вулицю, я максимально швидко попрямував далі. Виглядав підозріло, бо єдиний не мав пальта. Ноги швидко оніміли, бо я не одягнув шкарпетки під пластикове взуття.

Все тіло тремтіло, коли я нарешті досяг затишного «Мейлбоксу», поштового офісу за чотири квартали від ІОІ Плази. За тиждень до арешту я по мережі орендував тут поштову скриньку і надіслав туди найновішу портативну установку ОАЗи. «Мейлбокс» був повністю автоматизованим, тому там не було співробітників, і коли я зайшов — клієнтів теж. Я знайшов свою скриньку, вбив код і витягнув портативну установку ОАЗи. Сів на підлогу і розкрив пакет прямо там. Потер замерзлі руки, поки до пальців не повернулися відчуття, а тоді надягнув рукавички й візор і зайшов в ОАЗу. «Gregarious Simulation Systems» розташовувалась всього за милю звідти, тому я зміг скористатися їхньою безплатною точкою доступу, а не міським вузлом, який належить «ІОІ».

Моє серце калатало, коли я заходив у систему. Мене не було онлайн цілих вісім днів — особистий рекорд. Коли мій аватар повільно матеріалізувався на оглядовому майданчику фортеці, я подивився вниз на своє віртуальне тіло, милуючись наче улюбленим костюмом, який не носив деякий час. На екрані одразу з’явилось вікно, повідомляючи про кілька повідомлень від Ейча і Шото. І, на мій подив, навіть від Арт3міди. Усі троє хотіли знати, де я був, і що, чорт забирай, зі мною сталося.