Я відповів спочатку Арт3міді. Розповів, що «шістки» знають, хто вона і де живе, та що за нею постійно стежать. Я також попередив про їхній план викрадення. Як доказ скопіював із флешки її досьє і прикріпив до повідомлення. Тоді чемно запропонував їй негайно покинути дім і звалити кудись нафіг.

«Не пакуй валізи, — написав я. — Ні з ким не прощайся. Залиш усе прямо зараз і тікай у безпечне місце. Переконайся, що за тобою не слідкують. Тоді знайди безпечне з’єднання з мережею, що не належить «ІОІ», і повертайся онлайн. Я зустріну тебе у підвалі Ейча, як тільки зможу. Не хвилюйся — у мене є й хороші новини.»

Внизу повідомлення я додав короткий постскриптум: «P.S. — я думаю, в реальному житті ти навіть гарніша».

Я надіслав схожі електронні листи Шото і Ейчу (без постскриптума), разом із копіями їхніх файлів. Тоді відкрив базу даних Реєстру громадян Сполучених Штатів і спробував увійти. На моє щастя, паролі все ще працювали, і мені вдалося отримати доступ до підробленого файлу громадянина Брайса Лінча. Тепер там була фотографія, зроблена при зарахуванні на примусову роботу, а обличчя перекривали слова «втікач у розшуку». «ІОІ» вже повідомила, що Брайс Лінч — боржник, який втік.

Щоб повністю стерти особу Брайса Лінча і скопіювати мої відбитки пальців і зразки сітківки ока назад до справжнього файлу, знадобилося зовсім небагато часу. Коли я кількома хвилинами пізніше вийшов з бази даних, Брайс Лінч більше не існував. Я знову був Вейдом Воттсом.

* * *

Я зловив таксі біля поштового офісу, переконавшись, що воно належить місцевій компанії, а не «SupraCab», дочірній компанії «ІОІ».

Коли я сів, то затамував подих і приклав палець до сканера. Дисплей засвітився зеленим. Система розпізнала мене, як Вейда Воттса, а не злочинця Брайса Лінча.

— Доброго ранку, містере Воттс — сказало таксі. — Куди бажаєте?

Я назвав адресу магазину одягу на Гай-стріт, недалеко від кампуса Університету штату Огайо. Це було місце під назвою «Ниtки», яке спеціалізувалося на «міському вуличному хай-тек одязі». Я забіг всередину і купив джинси і светр. Обидві речі були «дихотомічним спорядженням», тобто підключалися для використання в ОАЗі. Вони не були тактильними, але штани і сорочка могли під’єднатися до моєї портативної імерсивної установки і передавати, що я роблю торсом, руками і ногами. Так було простіше контролювати аватара, ніж лише за допомогою інтерфейсу рукавичок. Я також купив кілька пачок шкарпеток і нижньої білизни, куртку зі штучної шкіри, чоботи і чорну вовняну кепку, щоб покрити свою лису голову.