Я вийшов з магазину через кілька хвилин, одягнений у все нове. Коли мене знову огорнув вітер, я застебнув свою нову куртку і одяг вовняну кепку. Значно краще. Я викинув комбінезон працівника техобслуговування і пластикове взуття у сміттєвий бак, і пішов угору по Гай-стріт, поглядаючи на вітрини магазинів. Я опустив голову, уникаючи зорового контакту з потоком студентів.

Через кілька блоків я пірнув у магазин мережі «Авт-Усе». Всередині були ряди торгових автоматів, що продавали все на світі. Один з них, під назвою «Роздача захисту», пропонував засоби самооборони: легкий бронежилет, хімічні репеленти, а також широкий вибір ручних пістолетів. Я натиснув на екран, розташований спереду машини, і почав прокручувати каталог. Секунду поміркувавши, купив жилет, пістолет Глок-47C і три обойми патронів. Я також придбав невеликий сльозогінний балончик і заплатив за все, притиснувши праву долоню до сканера. Мою особу було підтверджено і перевірено судимість.

ІМ’Я: ВЕЙД ВОТТС

ОРДЕРИ НА АРЕШТ: ЖОДНИХ

КРЕДИТНИЙ РЕЙТИНГ: ВІДМІННИЙ

ОБМЕЖЕННЯ НА ПОКУПКУ: ЖОДНИХ

ПОКУПКА СХВАЛЕНА!

ДЯКУЄМО!

Почувся грубий металевий звук, коли покупки впали в металевий жолоб біля колін. Я поклав балончик у кишеню і надів жилет під нову сорочку. Потім витяг «глок» з прозорої пластикової упаковки. Це вперше я тримав реальну зброю. Тим не менш, відчуття було знайомим, адже я тисячу разів стріляв в ОАЗі. Я натиснув маленьку кнопку на стволі і пістолет видав сигнал. Я декілька секунд потримав рукоятку спочатку в правій руці, а потім у лівій. Зброя видала другий сигнал, повідомляючи про завершення сканування відбитків пальців. Тепер я був єдиним, хто міг стріляти з цього пістолета. Він мав вбудований таймер, який запобігав стрільбі ще протягом дванадцяти годин («період охолодження»), але я все одно почувався краще, маючи його при собі.

Я пішов до ОАЗа-кафе під назвою «Штепсель» за декілька кварталів звідти. Вивіска з тьмяною підсвіткою зображала усміхненого оптичного кабеля, який обіцяв «Блискавичний доступ до ОАЗи!», «Дешевий прокат установок!» і «Приватні імерсивні кабінки!». «Відкриті 24-7-365!». Я бачив багато рекламних банерів «Штепселя» в мережі. Вони мали репутацію дорогого закладу зі застарілим обладнанням, але їхнє з’єднання було швидким, надійним і без збоїв. Для мене їхньою основною перевагою було те, що вони були одним з небагатьох ОАЗа-кафе, які не належали «ІОІ» або її дочірнім компаніям.

Коли я увійшов через вхідні двері, детектор руху пискнув. Праворуч від мене був невеликий зал очікування, в даний момент порожній. Килим був зношений і в плямах, і все місце тхнуло промисловим дезінфектором. З-за куленепробивного плексигласового бар’єру на мене відсутнім поглядом зиркнув клерк. Йому було близько двадцяти років, з ірокезом і десятком пірсингів на обличчі. На ньому був біфокальний візор, який відображав ОАЗу в напівпрозорому режимі і при цьому дозволяв бачити оточення в реальному світі. Коли він заговорив, я побачив, що всі його зуби були заточені.