Однак після того ще довго неприємний осад лежав на моїй душі темною тінню. Щоразу, коли я згадувала його пальці, згадувала, як він запихав щось у мене, як вилізав назовні (або мені так здавалося) слизький клубок, я ніяк не могла заспокоїтися. Мене охоплював непозбутній гнів і відчай. Я хотіла стерти з пам’яті той день, але не змогла. Бо цей чоловік розкрив щось у мені. І це відчуття пов’язувалося в моїй пам’яті назавжди зі згадкою про нього. І ще я відчувала на собі сліди скверни. Ось таке суперечливе почуття, розумієте? Зміна, що сталася зі мною, можливо, правильна. Але, з іншого боку, вона принесла із собою щось брудне, неправильне. Я довго мучилась, розриваючись від такої суперечності.

Крита знову глянула на свої руки, що лежали на столі.

— Після того я перестала продавати своє тіло. Сенсу в цьому вже не було, — сказала Крита. Її обличчя все ще залишалося безвиразним.

— І ти так просто зуміла із цим покінчити? — спитав я.

Вона кивнула.

— Покінчила — от і все. Нічого нікому не казала… Перестала торгувати собою, та це не створило жодних проблем. Усе обійшлося просто. Сподівалася, що мої «опікуни» подзвонять, але вони мене більше не чіпали, хоча знали мою адресу й номер телефону. Могли погрожувати, однак цього врешті-решт не сталося.

Ось так я знову стала зовні звичайною дівчиною. У той час я віддала батькам усе, що в них позичила, й навіть дещо відклала. Брат на ці гроші купив собі нову тарадайку. Напевне, він і не уявляв собі, як я натерпілася, щоб повернути свій борг.

Потрібен був час, щоб звикнути до своєї нової особистості. Довелося з’ясовувати, яка вона, як функціонує і що відчуває. Зрозуміти це на досвіді, запам’ятати й накопичити в собі. Розумієте? Адже в мені нічого не залишилося, усе ніби витекло. Моє «я» було новим і водночас майже порожнім. Я мусила потроху заповнювати цю порожнечу. Довелося власними руками ліпити саму себе, тобто те, з чого складається моє «я».

Формально я ще вважалася студенткою, але повертатися до університету не мала бажання. Вранці виходила з дому, йшла в парк і сиділа там на лавочці, нічого не роблячи, або прогулювалася його доріжками. Коли падав дощ, заходила в бібліотеку, клала на стіл перед собою яку-небудь книжку і вдавала, що читаю. Іноді цілий день сиділа в кінотеатрі або сідала в міську електричку і їздила по кільцевій лінії Яманоте. Здавалось, ніби плаваю на самоті в непроглядному космічному мороку. Навіть порадитися не мала з ким. Якби Мальта була поряд, розповіла б їй усе, нічого не приховуючи, але сестра, як я вже казала, жила тоді на далекому острові Мальта й гартувала свій дух. Її адреси я не знала й зв’язатися з нею не могла. Мусила покладатися на власні сили. У жодній книжці немає пояснення того, що я пережила. Та незважаючи на самотність, нещасною я не почувалася. Я міцно вхопилася за власне «я». Принаймні тепер, я мала за що триматися.