— Це правда, що за останні місяці навколо вас відбувалися дивні події. Можливо, що до певної міри й ми в цьому винні. Але гадаю, що рано чи пізно все це мало колись статися. А якщо так — можливо, краще, що сталося раніше. У мене справді таке відчуття. Бо інакше все могло виявитися ще страшнішим, Окада-сан.

Крита пішла до найближчого супермаркету купувати продукти. Я дав їй грошей і порадив одягтися пристойніше, якщо вирішила йти надвір. Кивнувши, вона зайшла в кімнату Куміко й одяглася у білу бавовняну блузку і спідничку із зеленим квітчастим візерунком.

— Вас не бентежить, що я насмілилась нап’ясти на себе одяг вашої дружини?

Я хитнув головою.

— Вона написала, щоб я усе викинув. Так що одягай, нікого це не бентежить.

Як я і сподівався, усі речі Куміко були Криті якраз. Дивно, що й розмір взуття в них збігався. Крита вийшла з дому в сандаліях Куміко. Дивлячись на неї в одязі Куміко, я відчував, ніби в реальності знову відбувається якийсь зсув. Здавалось, велетенський пароплав повільно лягав на інший курс.

Крита пішла, а я, лігши на диван, знічев’я поглядав у сад. Через півгодини вона повернулася на таксі з трьома великими паперовими пакетами, повними харчових продуктів. Приготувала шинку з яйцями й салат із сардинами.

— Окада-сан, вас цікавить острів Крит? — раптом спитала вона після того, як ми перекусили.

— Острів Крит? — запитав я. — Той, що в Середземному морі?

— Ага.

Я похитав головою.

— Не знаю, цікавить чи ні. Я взагалі про нього не думав.

— А ви не хотіли б поїхати зі мною на Крит?

— З тобою на Крит? — повторив я.

— Правду кажучи, мені кортить виїхати на певний час з Японії. Саме про це я весь час думала в колодязі, коли ви пішли. Я давно збираюся поїхати на Крит — відтоді, як Мальта дала мені таке ім’я. З цією метою перечитала багато книжок про цей острів. Навіть узялася вчити грецьку мову, щоб у майбутньому там жити. Трохи накопичила грошей, тож якийсь час не відчуватиму скрути. Про це не турбуйтеся.

— А Мальта знає, що ти їдеш на Крит?

— Ні. Я їй цього ще не відкрила, але, гадаю, вона не буде проти. Гадаю, вона вважатиме таку подорож для мене корисною. Упродовж цих п’яти років сестра використовувала мене як медіума, але це не означає, що розглядала мене лише як інструмент. У певному розумінні вона сприяла моєму одужанню. Здається, вона вважала, що, пропускаючи через мене свідомість та еґо різних людей, дасть змогу здобути власне «я». Розумієте? Для мене це, так би мовити, взірець чужого досвіду, щоб відчути власне «я».

Як подумати, то я ні разу в житті нікому прямо не сказала: «Я будь-що хочу це зробити». Не те що не сказала, а навіть не подумала такого! Від самого народження моє життя зосереджувалося на болю. Я жила з однією метою — якось співіснувати з цим нестерпним стражданням. Та от після того, як у двадцятирічному віці я вчинила невдалу спробу самогубства, біль зник, але разом з ним пропали будь-які відчуття. Я стала схожою на ходячого трупа. Мене огорнула товста пелена несприйняття всього на світі й покинули останні крихти того, що можна назвати волею. А потім, коли Нобору Ватая збезчестив мене, силоміць проник у мою свідомість, я набула третього «я». Однак я все ще не стала собою, а залишалася тільки оболонкою мого справжнього «я» — своєрідним контейнером мінімально потрібного об’єму, через який під контролем Мальти пропускала не одне чуже «я». Уявіть собі: упродовж двадцяти років я була ніким. Я раптом збагнула це, коли сиділа сама в колодязі й думала. Я, людина, такий тривалий час була повним нулем. Усього-на-всього повією. Фізичною і в думках.