— Щодо крапки все зрозуміло, але навіщо тобі зі мною спати?

— Розумієте, завдяки фізичній близькості з вами, реальною людиною, я пройду через вас й очищуся від скверни. Поставлю остаточну крапку.

— Вибач, але я не маю звички купувати людське тіло.

Крита закусила губу.

— Тоді ось що зробімо. Замість грошей ви дасте мені щось з одягу дружини. Або взуття. Формально сприйматимемо це платою за моє тіло. Гаразд? І тоді я врятуюся.

— Врятуєшся? Тобто позбудешся бруду, який залишив у тобі Нобору Ватая?

— Саме так.

Я уважно подивився на неї. Без накладних вій її обличчя мало зовсім дитячий вигляд.

— Послухай, що, власне, являє собою цей Нобору Ватая? Він старший брат моєї дружини, та якщо подумати, я майже нічого про нього не знаю. Про що він думає? Чого йому треба?.. Нічого не доберу. Знаю тільки одне: ми не зносимо один одного.

— Ви з ним належите до різних, протилежних світів, — відповіла Крита. На мить замовкла, підшукуючи слова, й вела далі: — У світі, де ви втрачаєте, він тільки наживається. Світ, який вас відкидає, його визнає. І навпаки. Ось чому він так вас ненавидить.

— Я чогось не розумію. Я ж для нього ніщо, не вартий уваги. А він — знаменита, впливова людина. Порівняно з ним я — повний нуль. Навіщо йому тратити час, щоб ненавидіти мене?

Крита похитала головою.

— Ненависть — це щось схоже на довгу тінь, яка невідомо звідки на людину падає. Це щось схоже на двосічний меч. Піднімаєш його на когось — і себе раниш. Чим сильніше рубаєш когось, тим більше потерпаєш сам. Навіть смертні випадки бувають. Хоч би як старався, а позбутися її не так просто. Так що, Окада-сан, будьте обережні. Це справді небезпечно. Якщо ненависть проросла у вашому серці, її вкрай важко струснути з себе.

— Адже ти її відчула, чи не так? Ту ненависть, що звила гніздо у Нобору Ватая?

— Відчула, — сказала Крита. — Вона розірвала мене надвоє й осквернила. Тому я не хочу, щоб він залишався моїм останнім клієнтом. Розумієте?

Уночі ми злилися тілами. Я роздягнув Криту і ввійшов у неї. Повільно і обережно. Усе це скидалося на продовження сну — здавалось, ми повторювали те, що робили уві сні. Я обіймав її справжнє живе тіло. Однак при цьому чогось не вистачало: відчуття реальності — того, що я справді кохаюся з цією дівчиною. Іноді мені здавалося, начебто зі мною Куміко, а не Крита. Думав, що прокинусь, як тільки все скінчиться, але цього не сталося. Усе відбувалося насправді. Та чим більше я впевнювався в реальності, тим менше воно скидалося на реальність. Поволі реальність відступала, віддалялася. І все-таки залишалася реальністю.