– Ви неодмінно мусили вбити невинну тварину? – запитала жінка-журналіст, киваючи в бік мертвого пса, якого Карі накрила ковдрою з будинку.

– Він кинувся на нас, – сказав Симон.

– Пф, кинувся! – пирхнула вона. – Двоє дорослих проти одного песика? Невже б ви не знайшли способу угамувати його?

– Загибель живої істоти – це завжди сумно, – сказав Симон, усвідомлюючи, що говорить не те, що слід, але нездатний зупинитися, раз почавши, – але з огляду на те, що середня тривалість життя собаки зворотно пропорційна його розмірам, ви можете переконатися – якщо зазирнете під ковдру, – що цьому собаці, так чи інак, недовго залишалося жити.

Сталсберґ, старший репортер поліційної хроніки, якому першому зателефонував Симон, посміхнувся.

На пагорб неподалік виїхав позашляховик поліції і припаркувався позаду патрульної машини, на якій, діючи Симону на нерви, досі блимав синій маячок на даху.

– Але замість того, щоб повторно ставити мені ті самі запитання, я пропонував би вам побалакати з начальником поліції.

Симон кивнув у бік позашляховика, і журналісти обернулися в той бік. З джипа вийшов високий стрункий чоловік із зачесаним назад ріденьким волоссям, у прямокутних окулярах без оправи. Він випростався і здивовано подивився на журналістів, що швидко попрямували до нього.

– Вітаємо з успішними арештами, комісаре Парр, – почав Сталсберґ. – Чи не моли б ви прокоментувати операцію, що видається певним прогресом у розв’язанні проблеми з торгівлею людьми? Чи можна назвати це проривом?

Симон склав руки на грудях і зустрівся очима з крижаним поглядом Понтія Парра. Той кивнув майже непомітно, тоді перевів погляд на репортера, який поставив запитання.

– Це, поза сумнівом, серйозний крок у боротьбі поліції проти торгівлі людьми. До цього випадку ми завжди підкреслювали, що питанню надаватиметься пріоритет, і, як ви можете бачити на власні очі, дотримання пріоритетності дало відповідні наслідки. Таким чином, залишається привітати старшого інспектора Хефаса і його підлеглих.

Парр перехопив Симона, коли той повертався до своєї машини.

– Симоне, кат тебе забирай, ти що виробляєш?

Однією з рис свого старого друга, якої Симон ніколи не міг осягнути, було те, що голос його ніколи не змінював ні тональності, ні гучності. Сам Парр міг бути веселим або розлюченим, але характеристики його голосу залишались незмінними.

– Свою роботу. Ловлю злочинців.

Симон зупинився, заклав шматочок снусу за верхню губу і запропонував слоїк з тютюном Парру, який у відповідь лише очі закотив. Це був давній жарт, від якого Симон ніколи не втомлювався: Парр зроду не вживав снус і не викурив жодної цигарки в своєму житті.