– Я маю на увазі твою вихватку, – сказав Парр. – Ти знехтував прямим наказом не заходити в будинок за тією адресою, а потім покликав сюди всіх репортерів Осло. Навіщо?

Симон стенув плечима.

– Я подумав, що нам не завадить сприятливе висвітлення в пресі. До речі, репортери тут не всі, а тільки ті, хто працював у нічну зміну. І я дуже радий, що ми дійшли згоди щодо вирішальної ролі оцінки ситуації офіцером поліції на місці подій. Інакше ми не врятували б цих дівчаток – їх саме лаштувались перевозити в інше місце.

– Мене цікавить, до речі, як тобі стала відома ця адреса?

– Як я вже казав, із текстового повідомлення.

– Від?…

– Анонімне. Надійшло з телефону неконтрактного абонента.

– Його треба вистежити через телефонні компанії. Знайти того аноніма якомога швидше, щоб ми могли допитати його й отримати повнішу інформацію. Адже, коли не помиляюся, з тих, кого ви тут заарештували, ми не витягнемо ані слова.

– Он як?

– Вони дрібнота, Симоне. Вони знають, що велика риба з’їсть їх, якщо не триматимуть язика за зубами. А нам саме велика рибина й потрібна, правда?

– Безперечно.

– Отож-бо… Слухай, Симоне, ти мене знаєш, і ти знаєш, що часом я можу бути надміру впевненим у своїй непохибності, і…

– …і?

Парр відкашлявся. Розгойдувався назад і вперед на п’ятах, наче готуючись до зльоту.

– …і твоя оцінка ситуації сьогодні вночі виявилась правильнішою за мою. Все дуже просто. І це буде враховано на черговій переатестації.

– Дякую, Понтію, але я вийду на пенсію задовго до своєї чергової переатестації.

– Це правда, – посміхнувся Парр. – Однак ти блискучий полісмен, Симоне. І завжди ним був.

– Це теж правда, – сказав Симон.

– Як Ельзе?

– Дякую, добре. Чи…