Він відчинив хвіртку і коротким шляхом, гравієм, рушив до вхідних дверей.

– Пробачте, – кинула Марта і, з тріском поставивши кавник у раковину, спробувала вдати, нібито не вибігає з кухні поспіхом.

Подолавши відстань у лічені кілька метрів, вона важко дихала. Але двері таки відчинила раніше, ніж він устиг подзвонити.

– Ми не самі, – прошипіла вона, виходячи на ґанок і причиняючи за собою двері. – І тебе розшукує поліція. Чого тобі треба?

Він спрямував на неї чистий погляд отих своїх зелених очей. Брови у нього були поголені.

– Я хочу попросити пробачення, – сказав він тихо і спокійно. – І ще я хочу віддати вам оце. Для Центру.

– Що це? – запитала вона і подивилась на портфель, що він тримав перед нею.

– На оті будівельні роботи, що ви не можете собі дозволити. Чи на якусь частину з них принаймні…

– Ні!

Вона озирнулась і притишила голос.

– Ти в здоровому глузді? Ти думаєш, я візьму твої криваві гроші? Ти вбиваєш людей. Ті сережки, що ти намагався мені подарувати…

Марта ковтнула і люто трусонула головою, відчуваючи, як скупі сльози гніву бризнули їй з очей.

– …вони були з… убитої жінки.

– Але…

– Іди геть!

Він кивнув. Спустився на одну сходинку.

– Чому ти не повідомила поліції про мене?

– А хто сказав, що ні?

– Марто, чому ні?

Вона переступила з ноги на ногу. Почула, як у їдальні різко відсувається стілець.