– Знаєш, звідки у Твілінґена його прізвисько?

– Так, я чув цю історію, – сказав Фредрік Ансґар.

– Я чув, що його брат потонув, але – через нещасний випадок.

– Через нещасний випадок? У відрі з водою?

Фредрік засміявся, проводжаючи поглядом темношкіру красуню, що пройшла повз них.

– Ти поглянь, – сказав Івер, – навіть сам єпископ тут. Цікаво, на який гачок упіймав його Твілінґен?

– Так, товариство справляє враження. Правда, що начальник в’язниці теж у нього з долоні їсть?

– Скажу тільки: бери вище.

– Поліція?

Івер нічого не відповів.

– Наскільки високо?

– Ти молодий, Фредріку, і хоча ти вже належиш до їхнього кола, ти ще не так глибоко зав’яз, ти маєш можливості для відступу. Але повір мені: що більше ти знаєш, то більше загрузаєш. Якби можна було повернути час назад, я діяв би інакше…

– А як щодо Сонні Лофтуса? Симона Хефаса? Про них подбають?

– Та звісно ж, – сказав Івер, дивлячись на мініатюрну, легку в рухах дівчину, що сиділа сама коло бару. Тайка? В’єтнамка? Така юна, приязна, ошатно вбрана. Така ретельно проінструктована. Така налякана й незахищена. Точнісінько, як Май. Йому майже жаль було Симона Хефаса. Той теж ускочив у пастку. Продав свою душу за кохання до набагато молодшої жінки, і, так само, як Іверу, йому судилося пізнати приниження. Івер сподівався, що Симон принаймні матиме час скористатися з того, що зробить для нього Твілінґен на виконання своїх зобов’язань до того, як прищикнути самого Симона Хефаса. Озеро в Естмарка? Можливо, Хефас і Лофтус будуть удостоєні кожен свого озера.

Івер Іверсен заплющив очі й подумав про Айнете. Йому хотілось брязнути фужером мартіні об стіну, але замість того він вихилив його одним духом.

– Компанія «Теленор», оперативний центр сприяння поліції.

– Доброго вечора. Старший інспектор Симон Хефас.

– Я це знаю з вашого номера. І те, що ви телефонуєте з Уллевольської лікарні.

– Справляє враження. Власне, мені треба простежити інший номер.