– Ви маєте ордер?

– Термінова потреба.

– Згода. Я завтра подам рапорт, матимете справу з прокурором. Ім’я та номер?

– Я маю тільки номер.

– А що вас цікавить?

– Місце, де зараз мобільний.

– Ми можемо дати вам тільки приблизне місцерозташування. І не одразу, якщо мобільний не використовується. Наші базові станції приймають його сигнал автоматично раз на годину.

– Я подзвоню зараз же, щоб ви отримали сигнал.

– Отже, не йдеться про абонента, який не може знати, що його телефон зараз відстежують?

– Я набирав його номер кілька разів за останню годину, і досі він ні разу не відповів.

– Гаразд. Дайте мені номер, зателефонуйте на нього, і я скажу вам те, що ми з’ясуємо.

Пелле зупинив таксі на безлюдному гравійному путівці. Схил по лівий бік спускався до річки, що мерехтіла в місячному сяйві. Вузький міст позаду вів до основного шляху, яким вони сюди приїхали. Праворуч від путівця шепотіла про щось пшениця, гойдаючись під чорними хмарами, що мчали світлим небом, і все разом нагадувало літній нічний пейзаж на фотографічному негативі.

Далі путівцем лежало серед лісу їхнє місце призначення: великий будинок, обгороджений білим частоколом.

– Слід би мені, радше, завезти тебе у травмопункт, щоб тобі там рани позашивали, – сказав Пелле.

– У мене все гаразд, – сказав хлопець, кладучи на бильце між передніми сидіннями банкноту великого номіналу.

– І дякую за носовичок.

Пелле подивився на нього в дзеркало заднього огляду. Хлопець перев’язав собі чоло хусткою. Вона була вже наскрізь просякнута кров’ю.

– Їдьмо. Я не візьму грошей. У Драммені неодмінно має бути травматологічне відділення.

– Я поїду завтра, – сказав хлопець, притискаючи до грудей червону спортивну торбу. – Спершу треба навідатись до однієї людини.