Пелле бачив обриси людини в білому домі. Чоловік сидів за великим незавішеним панорамним вікном. Вітальня була яскраво освітлена, і чоловік був на видноті. Здавалось, він чекає на когось.

Івер бачив, як велетень веде до нього з Фредріком того одноокого типа, з яким балакав коло рояля.

– Він до тебе має розмову, а не до мене, – прошепотів Фредрік, і вшився, тримаючи на оці щось російське в барі.

Івер ковтнув. Це скільки ж років вони зі здоровилом спільно провадили бізнес, сидячи в одному човні, разом підносячись на хвилі успіху і зрідка зазнаючи бовтанки, коли відлуння світової фінансової кризи м’яко торкалося норвезького берега? Однак він, як завжди, напружився, майже скам’янів, коли здоровило наблизився. Казали, він здатен, лежачи на лаві, підняти тягар, рівний масі власного тіла. І не один раз, а десять разів поспіль. Але наскільки викликала трепет сама його фізична присутність, настільки вселяла острах та обставина, що будь-який нюанс – необережно вимовлене слово, найменша зміна інтонації, хоча б і мимовільна, ба навіть перш за все мимовільна, – ніщо не могло сховатися від його уваги. На додачу, звісно, до твоєї мови тіла, кольору обличчя і стану зіниць.

– То що, Івере, – прогудів на низьких частотах його голос. – Як твої справи? Смерть Айнете. Бізнес у занепаді, правда?

– Та звісна річ, – відказав Івер, озираючись на кельнера.

– Я хочу, щоб ти познайомився з моїм другом – у вас обох є дещо спільне. Ви обидва нещодавно овдовіли… – він зробив коротку паузу. – …через одного й того самого вбивцю.

– Інве Морсанд, – представився чоловік з пов’язкою на оці, потискаючи Іверові руку. – Мої співчуття.

– Взаємно, – сказав Івер Іверсен.

То ось чому, подумав він, цей чоловік видавався знайомим. Це був власник транспортної компанії, чоловік жінки, яку було практично обезголовлено. Інве Морсанд був головним підозрюваним поліції, аж доки на місці злочину знайшли ДНК іншого підозрюваного. Сонні Лофтуса.

– Інве мешкає під Драмменом, – сказав велетень. – Цієї ночі він позичив нам свій будинок.

– Он як?

– Ми влаштували там засідку. Щоб упіймати того, хто вбив Айнете.

– Твілінґен каже, дуже ймовірно, що Сонні Лофтус цієї ночі зробить там замах на моє життя, – засміявся Інве Морсанд і озирнувся, наче в пошуках чогось. – Я поставив гроші на те, що він цього не робитиме. Твілінґене, ти не міг би замовити своїм кельнерам щось міцніше за мартіні?

– Це очевидний черговий крок Сонні Лофтуса, – відгукнувся бас. – На щастя, він достатньо послідовний і передбачуваний, тому я думаю, що твої гроші будуть моїми.