Постріл, звісно, був наскрізним, якщо врахувати коротку відстань та потужність магнума. За двадцять футів позаду від голови хлопця в стіні утворився кратер завбільшки з чашу для пуншу, і вже за секунду він наповнився огидним умістом парубкового черепа, його мозок ударився об стіну із мокрим плескотом, і стіна стала червоного, сірого та фіолетового кольорів. Тим часом сам хлопець почав вертикально падати вниз, наче ступив на стрічку ескалатора, а Ричер зробив півоберта ліворуч, повертаючи лише корпус, його плечі залишались напруженими, і він почав шукати очима третього хлопця, який стояв від них на найбільшій відстані, тому що якась частина мозку підказувала йому, що саме в цього типа зараз була найкраща позиція для пострілу у відповідь, а ще він не був настільки ж ініціативним, як парубок із другої бази, тому Ричер припустив, що він приймає не надто активну участь у цій грі і може почати стрілянину, не замислюючись про заподіяння можливої шкоди.

Ричер повернув спусковий механізм у вихідне положення і одразу почув, як у ньому розпочався рух, підіймалися важелі і всі деталі приводились в дію без жодних зайвих зусиль, а тоді зброя вистрелила. У його розумінні цей постріл був підготовленим, зробленим через пристойний інтервал після першого, проте насправді це виглядало більше як подвійний удар, лише раз-два-раз: митець лише спокійно займався своєю справою, користуючись своїм вродженим даром. Це знову був наскрізний постріл, інакше й бути не могло, він потрапив у верхню губу парубка та прошив нижню частину голови, куля розбила скло в розсувних дверях та розірвала декілька весільних подарунків, які лежали на столі на подвір’ї, перетворивши їх на купку клаптиків паперу білого та сріблястого кольорів, наче конфетті, яке запустили на декілька днів раніше від потрібного часу. Розбите скло посипалось донизу, наче водоспад, кероване силою тяжіння, і падало воно з такою самою швидкістю, як і сам третій парубок, на якого також діяла ця сила тяжіння. Ричер якусь мить дивився на їхнє одночасне падіння, а тоді відскочив убік, щоб знайти хлопця із другої бази.

А все тому, що тієї миті перегони вже розпочалися, а Ричер програвав. Один хлопець не був для нього проблемою, та власне, вони обидва стали легкою здобиччю, проте з третім хлопцем усе могло бути значно складніше. Постріли, після яких його друзі попадали донизу, могли змусити його зосередитися, і навіть гірше – вони могли допомогти йому повернутися в гру, відреагувати, зрозуміти нарешті одну просту думку: «О, я ж також маю пістолет у руці». І тоді він міг би підняти свою зброю вгору, може, повільнішим рухом, ніж зазвичай, через важкий механізм прилаштованого до пістолета глушника, а ще тому, що зброя насправді була вдвічі довшою, ніж здавалося його м’язам, і важчою, через що він уже не міг її повністю контролювати. У принципі, це все одно було непогано, бо пройти йому залишалося набагато менше, ніж Ричерові. Він був уже майже там. На відстані всього лишень декілька дюймів від цілі. Гра майже закінчилась. Проте Ричер рухався далі, що збоку нагадувало якусь повільну та безпорадну дію, наче він холодного зимового дня намагався занурити долоню в патоку, його ліве око зосередилось на передній частині «Пітона», тоді як його праве око сфокусувалось на отворі в глушнику, який досі був овальної форми, проте лише злегка. Він був лише за дюйм від того, щоб опинитися в правильній позиції.