А «Пітон» був лише за фут від того, щоб опинитися в правильному положенні. Ричер розсік ним повітря унизу, наче із тріскотом замахувався канчуком. Головною мірою він це зробив через потребу збільшити силу та швидкість, проте йому також потрібно було так учинити, бо цей тип був найширшим з усіх у районі плечей, а Ричер більше не міг собі дозволити таку розкіш, як прицілювання. «Пітон» був самонавідною зброєю, а це означало, що один і той самий спусковий механізм і підіймав курок, і опускав його, тож він вирішив почати діяти завчасно, змусивши циліндр обертатися, поки зброя була ще в русі, дивлячись на те, як підіймається курок, відчуваючи, як підіймаються повідкові патрони та важелі, чекаючи якусь мить, а потім роблячи постріл, покладаючись на розрахунок часу до тисячних секунд, і на похибку, і на рушійну силу, і на складні чотиривимірні обчислення. Іншими словами, діяв він на чесному слові та одному крилі.

Але, вочевидь, усе спрацювало. Бо хлопець не вистрелив у відповідь, а з його горла вирвався величезний шмат плоті. Достатній для того, щоб нагодувати цілу сім’ю.

Потрійна гра. Без допомоги. Бейсбольне безсмертя.

Куля вийшла з парубка, пролетіла крізь вбиральню та розбила лампу в коридорі. Сам парубок упав замертво зі стуком та гуркотом, але Ричер нічого цього не чув, тому що великим недоліком магнума була тимчасова глухота після пострілу, особливо якщо стріляти в приміщенні.

Усі навколо нього сиділи з безпорадним виглядом від пережитого шоку, наче завмерли від спалаху камери чи удару блискавки. Сестра Мак-Кенна стояла на колінах з роззявленим ротом, проте її крику Ричер не чув. Емілі притиснулася до плінтуса попри стіну в коридорі, і Ричер міг зрозуміти чому. Магнум у приміщенні мав потужність світло-шумової гранати. А він вистрелив тричі.

Тоді шипіння та крики трохи стихли, і люди почали приходити до тями та рухатись. Ченґ підійшла до Емілі, а Еван допоміг підвестися своїй дружині, тоді проштовхнувся вперед, щоб оглянути вітальню, де одразу ж розвернувся та почав відганяти всіх інших назад, у напрямку спальні, багатозначно хитаючи головою зі словами: «Ми не можемо туди увійти», – повторюючи це знову й знову. Ричер припустив, що він робив це не з власних дискомфортних відчуттів, бо ж він працював лікарем і все таке, а тому що хотів уберегти свою сім’ю від цього видовища. Хоча він також гадав, що їм доводилося раніше бувати в м’ясному павільйоні і вдалося якось це пережити. Чесно кажучи, ці троє типів були величезною купою мертвого м’яса. Або ж він хвилювався за збереження цілісності місця злочину. Занадто багато дивиться телевізор.