Він запитав:

– Де ауді?

Чоловік відповів:

– Спереду. Щасти тобі з нею.

– Ви підете з нами. Допоможете нести сумки.

– Дурня.

– Заспокойся. Іноді виграєш, іноді треба й програти. Ми не копи. Ви досі у справі. Відробите за декілька тижнів. А тепер рухай свій зад до виходу.

Чоловік узяв по сумці в кожну руку, а Ричер почав підштовхувати його до виходу, одною рукою тримаючи свого полоненого за комір, а другою притискаючи автомат до його попереку. Ченґ тримала «Глок» у лівій руці, а «Беретту» у правій. Коридор був довгим та страшенно відразливим, а попереду вони вже чули звуки з вулиці. Пустопорожні балачки, сміх, човгання ногами, рух машин – усе було тихим та приглушеним через спеку, відстань та зачинені двері.

– Ще десять секунд, – сказав Ричер. – Будь розумником, і ти виживеш.

Він вів затриманого чолов’ягу збоку, дозволивши Ченґ ковзнути між ними та відчинити двері. Тоді Ричер виштовхнув його вперед, і раптом сміх та розмови обірвалися. Там було одинадцять людей, деякі стояли на подвір’ї, дехто стояв на тротуарі, а дехто навіть на водостічних канавах. Одним із них був маленький хлопчик приблизно двох років, три з них були жінками до двадцяти, двоє були крутими на вигляд чоловіками, яким трохи за тридцять, а решта – п’ятьма худорлявими дітьми приблизно дванадцяти років, такими собі хлопчаками на побігеньках. По вулиці проїхала машина, повільно, наче для показу, і наповнила всю вулицю гуркотом і звуками з колонок. Тоді вона зникла з поля зору, і Ричер штовхнув свого заручника вперед. Його одразу ж оточили люди, які вже готувалися до бійки, проте полонений чоловік сказав їм лише одне:

– Відступіть.

Ченґ натиснула на ключ, і чорний седан підморгнув фарами. Він був меншим, ніж ті легковики з водіями, що їздили по місту, проте і не зовсім компактним. Ченґ відчинила задні дверцята, і Ричер примусив свого заручника покласти сумки на сидіння. Тоді він його розвернув і штовхнув у напрямку будинку. «Узі» він усе одно тримав напоготові. Ченґ сіла за кермо. Ричер позадкував до пасажирського сидіння. Ченґ рвучко рушила з місця. Ричер витяг із заднього сидіння рюкзак із героїном та розвіяв його через вікно, поки Ченґ набирала швидкість. Маленькі паперові пакети полетіли врізнобіч, усі сяючі, усі коричневого кольору, наче нашестя саранчі, щоправда, уже мертвої, наче вихор повітря під час злету гелікоптера. Люди почали вибігати на дорогу, намагаючись підібрати пакети, женучись за машиною, випереджаючи стрибками один одного та прагнучи впіймати якомога більше. Чоловіки, що були в будинку, також вибігли на дорогу, намагаючись навести лад та забрати те, що належить їм. І це було останнім, що побачив Ричер, тому що Ченґ влетіла у крутий лівий поворот в кінці вулиці, що йшла по діагоналі, після чого її мешканці зникли з поля зору.