Решту доставки складали самі боєприпаси. Усі патрони були дев’ятиміліметровими парабелумами, бо вони були взаємозамінними між усіма трьома пістолетами, проте на ту мить їх попередньо зарядили в чотири магазини Р7 та двадцять чотири МР5К. Більшість із цих речей було дуже важко нести. Плюс у них був ще невеликий рюкзак із товарами з комп’ютерного магазину.

Ричер поклав усю зброю разом, а тоді знову окремо. Він декілька разів випробував їх без патронів, трохи допомагаючи собі при цьому мізинцем, який він вважав більш чутливим до технічних нюансів.

Усі троє працювали.

– Усе гаразд? – запитала його Ченґ.

– Справи налагоджуються, – відповів Ричер.

– А з тобою все гаразд?

– Почуваюсь добре, – відповів він.

– Ти задоволений нашим планом?

– Це чудовий план, – сказав він.

– Але?

– Ми звикли так казати у своєму відділку: у кожного є план, поки він не дістане по зубах.

Вествуд подивився на годинник. Солідна річ, зроблена зі сталі, з багатьма поділками. Була вже п’ята година по обіді. Він звернувся до решти:

– Ще сім годин. Нам треба поїсти. Я певен, що ресторан іще працює.

– Ідіть, – сказав Ричер. – Ми замовимо доставку в номер. Ми постукаємо у ваші двері, коли настане час.

52

52

З металевої доріжки, що вела на вершечок старого бетонного елеватора світанок виглядав масштабним, далеким і неймовірно неквапним. Горизонт зі східного боку ще був темним як ніч, і він залишатиметься таким до того моменту, як остання людина із широко розплющеними очима назве його темно-сірим, як найтемніше деревне вугілля. А через декілька повільних хвилин він посвітлішає і почне повзти далі, з одного боку в інший, тонкий, як серпанок, а тоді повзтиме вгору, наче хтось обережними рухами розпростягне його в дальні шари атмосфери, на неймовірно далеку відстань, аж до стратосфери, мабуть, наче світло дісталось туди на більшій швидкості й опинилось там раніше.

В їхньому полі зору опинився край світу, накреслений і змальований сірим на сірому, нескінченно м’який та безкінечно витончений. Чи він насправді існував узагалі, чи частково його домальовувала уява, а частково надія? А тоді блідо-золотаві тони спробували трохи додати сірого кольору, неземного та зворушливого, наче вони намагалися визначитися. А тоді вони поширили його далі, запалюючи такий тонкий і далекий шар по одній молекулі за раз, по одному люмену. Вони здійснювали це повільно, роблячи його сяючим та прозорим, наче скляна чаша, проте не білим та холодним, а забарвленим у теплий колір.

Світло було ще тьмяним, але воно вже проникало всюди, з кожною хвилиною, поки ціле небо не стало золотистим, проте досі трохи блідим, недостатньо для того, щоб уже крізь нього щось побачити, і занадто слабке, щоб відкидати хоч найменшу тінь. Тоді з’явилися сильніші проблиски світла, які осяяли горизонт, і сонце нарешті зійшло, таке нестримне, на секунду воно стало таким самим злим та червоним, як і захід сонця, а тоді перетворилося на пекучий жовтогарячий спалах, наполовину освітлюючи увесь горизонт і відразу ж відкидаючи від предметів тіні, спочатку вони були повністю горизонтальними, а потім стали видовжуватися на декілька миль. Небо змінилося із блідо-золотистого до блідо-блакитного через усі свої шари, тож світ згори отримав якусь нову глибину і виглядав тепер безмежно високим та безкінечно широким. Нічна роса придавила собою весь пил, і поки вона не висохла, повітря було кришталево чистим. У кожному напрямку було все видно, чисто та ясно.