Ліне підвелася, підійшла до дверей і зазирнула в замкову шпарку. Залежно від того, як прикладати до шпарки око, можна було бачити тамбур, частину коридору або двері до підвалу.

Чоловік закотив балаклаву на чоло. Вона впізнала його з фотографій — Даніель Ліндберґ. За ним — Генрієтте Коппанґ.

— Де вона? — запитала Генрієтте.

Даніель Ліндберґ показав на гардеробну.

— Там! Нікуди звідти не подінеться.

Він став перед дверима підвальної кімнатки, заніс ногу і щосили копнув. Бризнули навсібіч дерев’яні тріски. Двері піддалися, обірвалися і косо повиснули на нижній завісі.

Сигналізація почала тихенько клацати, даючи знак, що чекає на введення коду й відімкнення алярму.

Даніель увірвася досередини. Генрієтте — за ним. У шпарину Ліне могла бачити лише частину кімнати й не бачила, чим вони там зайняті. За мить обоє вийшли в коридор, кожен з відкритою пачкою, — видно, перевіряли, чи справді там гроші.

Обоє вибігли надвір і знову повернулися по нову партію. Увімкнулася сирена. Злочинці ще тричі забігали в підвал і винесли всі коробки.

Ліне трохи зачекала, а потім вийшла з комори.

— Мамо!

Амалія стояла на сходовому майданчику другого поверху, затуливши вуха руками.

Ліне вибігла нагору, схопила дівчинку на руки й міцно притулила до себе.

— Усе вже скінчилося, — сказала вона.

73

73

Червона цятка повернулася до його будинку. Вістінґ підвівся. У роті пересохло, долоні спітніли. Він притиснув язик до піднебіння, насилу ковтнув слину й задзвонив Мортенсенові.

— Ти де?

— За п’ять хвилин від твого дому. Може, й менше. Що відбувається?

Вістінґ пояснив ситуацію і тієї ж миті почув пілікання смс-ки.