— Проблеми виникають тоді, коли в діях не бачиш логіки, коли не знаєш, навіщо хтось щось зробив. Випадковий злочинець, який не вчинив жодного правопорушення, а тоді раптом із ним щось сталося. Такі стають проблемою. Хоча рано чи пізно він сам проговориться.

Задзвонив Тінин телефон, вона понишпорила в кишені, витягнула його, подивилася на вхідний номер і вимкнула.

— Не піднімеш?

Вона похитала головою.

— Я пригадую одного типа, який підробив вісімсот пʼятдесят чеків, і ми намагалися примусити його щось написати, щоб порівняти почерк, а він відмовлявся. Поки Пенца дещо не придумав. Він показав типу якийсь текст: «Це ти написав!» — «Ні, не я». — «Як не ти?» — «Не я». — «Напишеш для порівняння?» — «Напишу». І він написав. Був у нас також інспектор, котрий ходив на допити з лупою, яку наставляв на допитуваного: «Я бачу твої думки, зізнавайся». І віриш чи ні, але були такі, що зізнавалися.

Тіна реготала, і Тарас теж розсміявся.

— Одне слово, не чекай чогось грандіозного. Я вже два­дцять років у поліції, і я не знаю, чи за всі роки назбиралось би матеріалу на два фільми, які б надавалися до перегляду. Ця справа може виявитися найцікавішою у твоїй карʼєрі.

Дівчина піднесла склянку і відпила ковток, не відводячи погляду від співрозмовника. Є жінки, подумав він, що пʼють пиво як чоловіки, а є такі, що пʼють його, наче це рицинова олія. Тіна не належала ні до перших, ні до других. Симпатично — ось слово, яке спало йому на гадку.

— Ти не з Любляни, Тарасе, правда?

Він похитав головою.

— Ні.

— Тобі нудно зі мною?

Він знову похитав головою.

— Марибор... точніше, околиці. А потім я приїхав у Любляну в школу кадетів, бо в нас не було грошей на інший заклад, а кадетська була державна. Так я потрапив у поліцію. Потім я якийсь час працював у відділенні в Мостах, тоді в Інституті внутрішніх справ, де вчився на курсах і позбувся уніформи... І це все.

Дівчина дивилася на нього, ніби сподівалась на продовження, ніби хотіла ще щось запитати, але не знала, чи можна.

— А Тарас — це твоє справжнє імʼя? Тарас Бірса?

— Бо що?

— Бо Тарас — рідкісне імʼя, а Бірса — це ж прізвище, поширене в Приморʼї, а не в Штирії.

Він кілька секунд помовчав, підніс горнятко і задивився всередину, ніби хотів розшифрувати знаки на гущі.

— Це моє єдине імʼя, — сказав він нарешті.