Вона подивилася на нього серйозніше, ніж раніше.

— Ти так даєш людям знати, що вони питають про занадто особисті речі?

Тарас подивився на офіціанта, який, спершись на лікті, читав за стійкою газету.

— Я був прийомною дитиною у двох старших людей. Дітей завжди було троє. Хтось їхав геть, хтось новий приїжджав... Вони за кожного з нас отримували соціалку і так зводили кінці з кінцями, а в нас було де жити.

Він усміхнувся і кивнув головою на телефон на столі.

— Мені не хотілося говорити. Часто це прості теревені. Передзвоню завтра.

Якийсь час вони сиділи у тиші, а потім дівчина подивилася на Тараса своїми величезними очиськами.

— А що з...?

— Татом і мамою? Я до опікунів потрапив зовсім малим, тому батьків не памʼятаю. Про їхні імена я довідався лише тоді, коли вступав у кадетську школу. На той час обоє вже померли і...

Дівчина незмигно дивилася на нього крізь свою склянку пива.

— Може, ти думаєш, що я тобі все це розповідаю, бо хочу, щоб ти мене пожаліла?

— Що з ними сталося?

— Нічого. Не знаю. Я їх не знав.

Тіна поклала голову на долоні, спираючись ліктями на стіл, і її підборіддя опинилося нижче склянки.

— І нема жодної потреби дізнаватися про них більше. І, знаєш, у мене нема ніяких травм... що було, те було. Мені не складно про це говорити, просто-напросто нема про що.

— Цвілак знає про це?

Тарас похитав головою.

— А Брайц і Остерць?

— Мене ніхто ніколи не питав. Чоловіки про таке не говорять.

Офіціант підійшов до сусіднього столу і зняв скатертину. Дівчина зачекала, поки він зникне в своєму окопі.