Дівчина кивнула головою.

— А ти?

— Я? Ну, моя історія справді дуже нудна... Я з Любляни, тато — вчитель словенської, мама — бібліотекарка. Гімназія, психологія, компʼютерні технології. І це все. Тобі смішно... ти смієшся?

— Вибач, я не стримався.

— Ні, ні... Може, я погоджуся з тобою. Що саме тебе розсмішило?

— Оте останнє, якщо чесно, — зізнався Тарас.

— Бо що?

— Бо якщо говорити про комп’ютерні технології... Компʼю­тер — це робочий інструмент, трактор. Людині він потрібен, але я не знаю, чому ним усі так захоплюються. Ти ж не поїдеш на тракторі у місто, його завдання — орати землю.

— Ні, це не зовсім так. Компʼютерні технології — новий світ, цілий новий світ, у якому люди фактично проводять щораз більше часу. Те віртуальне, про яке ми постійно говоримо, більше не є віртуальним.

— Я — ні.

Дівчина розсміялася.

— Гаразд, а що не так з психологією?

— Вона абсолютно безсенсовна. Це як спеціалісти з футболу в студії перед важливим матчем. Ти дивишся таке?

— Інколи.

— Ну, тоді ти знаєш, про що я. Їхні прогнози нагадують ворожіння на поведінці восьминога в акваріумі. Поверне ліворуч — переможе Німеччина, праворуч — Франція. Так само і психологія — розумна заднім числом.

Дівчина засміялася.

— Хто тобі дзвонив? Отой дзвінок щойно...

Вона надула губки, але мала при цьому дуже кокетливий вигляд. Особливо як на жінку, котра не збирається викликати в чоловіка по той бік столу жодних сподівань.

— Ти ж поліцейський. Здогадаєшся.

— Твій хлопець? Чому ти не відповіла?