Та вона вже сміялася, хоча він зовсім не хотів такої реакції.

— Не знаю, я не можу цього пояснити. Знаю, що це безглуздо, але це те, що мені спадає на гадку.

— А яку жінку тобі нагадує північна скеля Триглава?

Вона знову сміялася, Тарас теж усміхнувся.

— Жодну. Це все абстрактно. Я просто кажу, що, коли бачу скелю чи голе жіноче тіло, я думаю про... Я не можу пояснити.

— А моє... тіло? Яка б це була скеля?

— Я мав би спочатку його побачити.

Дівчина посерйознішала, потягнулася за склянкою і затиснула її в руці. Здається, вона трохи спʼяніла.

— А тобі не бракує гір?

— Це не єдина річ, якої мені бракує. Після сорока чимало всього набралося, наприклад, вінілові пластинки, то чому б сходження мали стати винятком?

Він шкодував за часами, коли йому здавалося, що він житиме вічно, він і всі довкола нього, коли він міг пити без докорів сумління, за часами, коли факт, що по той бік столу сидить вродлива жінка, приносив радість і мету, а тепер між нею і ним не лише тисяча перепон (вони, зрештою, завжди були), а й тисяча комплексів.

— Але все добре. Все просто супер.

Він засміявся. І це правда, йому нічого не бракує і в нього все добре. На відміну від скелелазів, яких більше немає в живих, на відміну від однолітків, які мають вигляд трупів, на відміну від Брайца, на відміну від дівчини і чоловіка з озера. На відміну від цілої купи людей. Він ні з ким не хотів би помінятися місцями.

— Тепер твоя черга розповісти щось про себе.

Вона поставила склянку на стіл. Порожню.

— Боюся, що мені вже не до розмови.

Дівчина підвелася, підвівся також здивований Тарас. Що це з нею? Він пішов до офіціанта, який знуджено чекав, коли вони нарешті заберуться геть, розрахувався, а тоді піднявся за нею на другий поверх, де були їхні апартаменти. Тіна йшла перед ним, рішуче і, схоже, сердито, аж поки не спіткнулася на сходах і не вхопилася за Тарасову руку, захмеліло хихочучи. Вони навшпиньки підійшли до кімнати і відчинили двері. В темряві на двоспальному ліжку спав Цвілак, якого вони хоча й не бачили, однак добре чули. Тарас закотив очі. Тіна обійшла ліжко, добралася навпомацки до дверей своєї кімнати, відчинила їх і, знайшовши настільний світильник, увімкнула світло. Тарас сів у фотель і безнадійно дивився на колегу. Він не думав, що вечір так закінчиться. Точніше, він не думав і не знав, як вечір мав би завершитись, але точно не так.

Що робити? Розбудити Цвілака? Він чув шелестіння одягу і потім побачив обриси Тіниної голови, яка вигулькнула з-за дверей.

— На добраніч, Тарасе.

Вона вимкнула світло і причинила двері. Тарас сидів у темряві. Це буде довга ніч. Як колись серед гір. Він роздягнувся до спідньої білизни і влігся на свою частину двоспального ліжка. Інспектор спробував накритися з головою, та це не допомогло, не приглушило звуки, які видавав колега: рівномірне попискування і свистіння час від часу переростало в клекотіння, ніби йому в горлі набиралося щось, що мусило протиснутися далі, аби повернувся попередній ритм. Тарас здався і стягнув покривало з голови. Перевернувшись на спину, він якийсь час дивився у стелю, тоді підвівся, присів і торкнувся ковроліну. Той був твердим, наче камінь, але краще лежати на підлозі, ніж біля Цвілака. Він узяв покривало і подушку, навшпиньки пробрався до дверей у Тінин номер. Обережно їх відчинив і в напівтемряві побачив силует її тіла під покривалом.