— Будь ласка, — сказав Мохаммед і кивнув у бік чашки. — Допомагає від параної.

— Параної?! — вигукнув Рогер. — Чортова тисяча доларів. Та тутешні за десяту частину кого завгодно із задоволенням пришиють.

— Так що робитимеш?

—- Те, що потрібно. Треба німця випередити.

— Он воно що! І як же?

Рогер скуштував каву й одночасно витягнув із-за пояса чорний пістолет із короткою червонувато-бурою рукояткою:

— Знайомся: «Таурус-РТ92С» із Сан-Паулу.

— Ні, дякую, — прошипів Мохаммед. — Нумо прибери його зараз же. Ти що, з глузду з’їхав? Збираєшся здолати німця самотужки?

Рогер знизав плечима і засунув пістолет за пояс:

— Фред лежить удома і весь тремтить. Каже, що більше ніколи не просохне.

— Цей хлопець профі, врахуй, Рогер.

Рогер пирхкнув:

— А я хто? Адже я кілька банків грабонув. І знаєш, Мохаммед, що найголовніше? Ефект раптовості. Це все і вирішує. — Рогер допив каву. — Та і який він у бісової матері профі, якщо кому завгодно повідомляє, в якому номері живе?

Мохаммед звів очі догори і склав долоні, творячи молитву.

— Аллах тебе не залишить, Мохаммед, — сухо пробурмотів Рогер і підвівся із стільця.

Рогер побачив блондинку відразу, щойно увійшов до холу готелю. Разом із групою чоловіків вона дивилася футбол по телевізору над стойкою адміністратора. Ну точно: адже сьогодні ввечері «Фла-флу» показують — традиційне дербі в Ріо між «Фламенго» і «Флуміненсе», ось у Фредо і зібралося стільки народу.

Він швидко минув уболівальників, сподіваючись, що ніхто не звернув на нього уваги. Вибіг по вкритих ковроліном сходах і рвонув у коридор. Він знав, куди йти. Коли чоловікові Петри траплялося виїхати, він і сам, бувало, замовляв саме цей номер.

Рогер приклав вухо до дверей: ані звуку. Він подивився в замкову щілину, але в кімнаті було темно. Чи то німець пішов, чи то заснув. Рогер глитнув. Серце у нього скажено забилось, але він наказав собі заспокоїтися. Перш ніж обережно натиснути на ручку дверей, він перевірив, чи заряджений пістолет, і зняв його із запобіжника. Двері виявилися відчиненими! Рогер швидко зробив крок у кімнату і, намагаючись не шуміти, зачинив двері за собою. Стоячи в цілковитій темряві, він намагався стримати дихання. Він нічого не бачив і не чув. Ніхто в кімнаті не рухався, ніхто не дихав. Тільки у ринві слабко шарудів вітер. На щастя, Рогер чудово знав розташування меблів у номері. І поки очі поволі звикали до темряві, він направив пістолет на ліжко у формі серця. Раптом туди впала вузька смужка блідого місячного світла, і виявилося, що ковдру на ньому відслонено. Треба було швидко вирішувати, що відбувається. Невже німець пішов і забув замкнути двері? Тоді Рогер міг би просто почекати, поки він з’явиться у дверному отворі. Але в такий успіх важко повірити — прямо як в банку, де співробітники забули ввімкнути таймер камер спостереження. Такого просто не буває. Шум вітру у водостоку.