Тіло Лева Гретте висіло на короткому мотузку, кінець якого був закріплений на люстрі. Ноги його перебували приблизно за півметра над підлогою поряд із перекинутим стільцем. Так от чому тільки мухи робили замах на труп, не беручи до уваги жовтих мурашок, які все так само снували вгору і вниз по мотузку.

На підлозі біля дивана Беате виявила мобільний телефон із підключеним зарядним пристроєм і сказала, що тепер можна визначити, коли у Лева відбулася остання розмова. Харрі вийшов на кухню і ввімкнув світло. На аркуші паперу формату А4, що лежав на кухонному столі, він побачив таргана кольору блакитний металік, який засовав вусами в його бік, а потім швидко втік під плиту. Харрі взяв списаний від руки аркуш. Йому доводилося читати всякі передсмертні записки, і лише мала їх дещиця могла вважатися зразком літературної творчості. Як правило, прощальними словами були плутані пояснення, відчайдушні крики про допомогу або банальні інструкції щодо того, кому заповідається тостер, а кому — газонокосарка. На пам’яті Харрі найрозумніше вчинив один селянин із Марідалена, що начеркав передсмертну записку крейдою на стіні сінника. «Тут висить мертва людина. Будьте ласкаві, зателефонуйте в поліцію. Прошу вибачення». Отже лист Лева Гретте був якщо не унікальним, то в усякому разі незвичайним.

Дорогий Тронн!

Я все ніяк не міг зрозуміти, що він відчував, коли плита пішохідного містка пішла у нього з-під ніг. Коли перед ним розверзлась прірва і він здогадався, що зараз станеться якесь безглуздя, що зараз він помре ні за що ні про що. Можливо, у нього ще залишалися справи тут, на землі. Можливо, хтось чекав його тим ранком. А може, він саме того дня вирішив почати нове життя. Що стосується останнього, то в якомусь сенсі була його правда.

Я не розповідав тобі, що відвідав його в лікарні. З’явився з великим букетом троянд і повідомив його, що бачив те, що сталося з вікна, що це я подзвонив у «Швидку» і передав поліції прикмети хлопчака з велосипедом. Він лежав на ліжку, такий маленький, сірий, і дякував мені. І тоді я запитав його, наче настирливий спортивний коментатор: «А що ви тоді відчували?»

Він не відповів. Він просто лежав під крапельницею, обплутаний якимись дротами, й дивився на мене. Потім він знову сказав «спасибі», а санітар попередив, що мені час йти.

Так я і не дізнався, що люди відчувають в останню мить життя. Не знав доти, аж поки прірва раптово розверзлася переді мною самим. Це сталося не тоді, коли я біг по Індастрі-гате після пограбування. Або коли потім перераховував гроші. Або коли дивився новини. Це трапилося точно як із тим старим, коли одного разу вранці я йшов по вулиці без усяких поганих передчуттів і на дущі у мене панували мир і спокій. Світило сонце, в Дажуді я був у цілковитій безпеці, і в мене з’явилася можливість відпочити і знову дозволити собі поміркувати. Ось я й міркував. І думав про те, що відняв у того, якого любив більше за всіх у житті, ту, яку він любив сильніше за всіх на землі. Про те, що в мене є два мільйони і на них цілком можна жити, тільки заради чого? Це спало мені на думку сьогодні вранці.