Харрі почув завивання сирен. Утім, він чув їх уже давно. Білі автомобілі з увімкненими блакитними мигалками промчали в бік Грьонланнслейрет. Він постарався не думати, за яким викликом вони виїхали. Видно, не йому з цією справою розбиратись, а якщо і йому, нічого, почекають. До ранку.

Том Волер вирішив, що заявився дуже рано, що у мешканців блідо-жовтого будинку є якісь справи в місті у денний час. І тому, натиснувши нижню й останню кнопку домофону, він уже було зібрався ретируватись, як раптом почув приглушений металевий голос:

— Алло?

Волер обернувся.

— Привіт, це… — він подивився на табличку з іменами мешканців поряд із кнопкою, — …Астрід Монсен?

Двадцять секунд по тому він уже стояв на сходовому майданчику перед відчиненими на ланцюжок дверима, із-за яких його роздивлялася перелякана на смерть жінка з веснянкуватим обличчям,

— Можна мені увійти, фрьокен Монсен? — запитав він і оголив зуби в усмішці у стилі Девіда Хасселхоффа.

— Ні, не можна, — пропищала господиня квартири. Ймовірно, «Рятувальників Малібу» вона не бачила.

Він простягнув їй своє посвідчення:

— Мені треба поставити вам декілька запитань відносно смерті Анни Бетсен. Ми вважаємо тепер, що це не було самогубство. Мені відомо, що один із моїх колег розслідував справу за особистою ініціативою й розмовляв із вами на цю тему.

Том Волер чув, що тварини, особливо хижаки, можуть чути страх по запаху. Але це його не дивувало. А дивувало його те, що не всі володіють таким умінням. У страху таке ж летюче гіркувате амбре, як у бичачої сечі.

— Чого ви так боїтеся, фрьокен Монсен?

Зіниці у неї ще більше розширилися. Волосся на потилиці у Волера стало дибки.

— Нам дуже важлива ваша допомога, — сказав він. — Найголовніше у відносинах між поліцією і простими людьми — це чесність, хіба ви не згодні?

Очі в неї забігали, і він вирішив скористатися шансом:

— Мені здається, мій колега якимсь чином замішаний у цій справі.

У неї відвисла щелепа, і вона безпорадно втупилася в нього. Перемога!

Вони сіли в кухні. Коричневі стіни були суцільно обвішані дитячими малюнками, і Волер вирішив, що в неї купа племінників. Слухаючи її, він робив позначки у блокноті.

— Я почула гуркіт на сходах, вийшла і на майданчику прямо перед своїми дверима побачцла чоловіка, що зігнувся в три погибелі. Він, напевно, впав, і я запитала, чи не має потреби він у допомозі, але ясної відповіді не отримала. Тоді я піднялася вгору й подзвонила в квартиру Анни Бетсен, але і вона не відповіла. Я знову спустилась і допомогла йому підвестися на ноги. Навколо валялися речі, що випали в нього з кишень. Я знайшла гаманець і банківську картку з ім’ям і адресою. Потім допомогла йому вийти на вулицю, зупинила таксі й повідомила шоферові адресу. Ось усе, що мені відомо.