Том Волер стояв і дивився на неї. Своїми останніми словами вона все зіпсувала, і легке збудження, що виникло було, пропало. Та й вигляд у неї тепер був старшої. Можливо, тому, що почала тверезіти. Сп’яніння згладжувало її зморшки й пом’якшувало лінію рота, який тепер затвердів і став схожий на червонувату щілину.

— Сідайте, Томе. Зараз я зварю каву.

Він плюхнувся на диван, а вона вийшла на кухню.

Він розсунув ноги і побачив бліду пляму від місячних, таку ж, як на дивані в нього удома.

Спогад викликав у нього усмішку.

Спогад про Беате Льонн.

Мила, безневинна Беате Льонн, яка сиділа напроти нього за столиком в кафе і ковтала кожне його слово, мовби цукрову крихту в каві-латте, напої для маленьких дівчаток. «Здається, найголовніше — прагнути завжди бути самим собою. Найголовніше у відносинах між людьми — це чесність,™ не згодна?» З молодими дівчатами деколи важко вгадати, з яким пафосом вимовляти такі банальності, але у випадку з Беате Льонн він потрапив у десятку. І вона слухняно пішла за ним до нього додому, де він зробив нашвидкуруч напій, зовсім не схожий на дівочий.

Волер мимоволі розсміявся. Навіть наступного дня Беате Льонн думала, що зламалася через утому і незвично міцний для неї напій. А насправді все вирішило вірне дозування.

Але найкомічніше трапилося вранці, коли він увійшов до вітальні й застав її з мокрою ганчіркою перед диваном, на якому він попереднім вечором зробив її вперше, перш ніж вона позбулася залишків волі й почалася справжня забава.

— Вибач, — ледве вичавила вона із себе, мало не крізь сльози. — Мені так ніяково, я думала, у мене ці справи тільки наступного тижня почнуться.

— Та нічого, — відповів він і поплескав її по щоці. — Тим більше, ти ж зараз змиєш цю погань.

І поспішив на кухню. Там він відкрутив на повну потужність кран і кілька разів хряснув дверцями холодильника, щоб заглушити свій регіт. Поки Беате Льонн змивала з дивана пляму, залишену Ліндою. Або, можливо, Карен?

Вігдіс крикнула з кухні:

— Вам із молоком, Томе?

Голос її прозвучав важко і з натиском, як це заведено у жителів західних районів Осло. І до того ж він дізнався все, що було потрібно.

— Я тут пригадав, що в мене зустріч у місті, — сказав він і, обернувшись, побачив її у дверях із двома чашками кави в руках і величезними здивованими очима. Неначе він зацідив їй по фізіономії. Волер трішки подумав.

— Крім того, вам треба побути самій, — сказав він і підвівся, — я вас розумію, адже я говорив, що недавно сам утратив друга.

— Співчуваю, — мовила вона розгублено. — Я навіть не запитала, про кого йдеться.