— Та ні, це мені слід вам дякувати, — сказав він.

І не схибив проти істини. За час шляху від Ларколлена він дізнався багато цікавого. Наприклад, що Харрі Холе намагався довести причетність її чоловіка до вбивства Анни Бетсен,яка — коли пам’ять йому не зраджує — якийсь час тому сама наклала на себе руки у квартирі на Соргенфрі-гате. Справу було тоді порушено й закрито, Том Волер сам констатував самогубство і написав висновок. Так чого цей йолоп Холе тепер нишпорить? Намагається помститися заклятому недругові? Невже Холе розраховує скомпрометувати його — Тома Волера, довівши, що Анну Бетсен убили? Що завгодно могло спасти на думку цьому недоумкуватому п’яниці, але Волер не розумів, навіщо Холе з такою енергією взявся за розслідування, яке у гіршому разі доведе, що Волер зробив поспішний висновок. Думка про те, що Харрі рухало просте бажання розкрити злочин, він відкинув одразу ж: тільки у кіно детективи так бездарно витрачають свій вільний час.

Але позаяк той, кого Харрі підозрював, убитий, з’явилася можливість подумати і про інші відповіді. Волер не знав, які саме, але оскільки волосся в нього на потилиці ясно дало зрозуміти, що справа ця пов’язана з Харрі Холе, в його інтересах знайти ці відповіді. І коли Вігдіс Албу запросила Тома Волера на чашку кави, він одразу ж погодився. Звичайно, його збуджувала думка про інтрижку з новоспеченою вдовою, але головне — з’явився шанс одірватися від суперника, який дихав йому в потилицю ось уже — скільки там? — вісім місяців.

Так, вісім місяців минуло відтоді, як через чергову дурість Сверре Ульсена Елен Єльтен викрила Тома Волера як головного організатора групи, що займалася доставкою контрабандної зброї в Осло. Наказавши Ульсену прибрати її, щоб перешкодити їй розголосити справу, він усвідомлював, що Холе не заспокоїться, поки не знайде її вбивцю. Тому він і поклопотався про те, щоб самому опинитися на місці злочину і застрелити підозрюваного у вбивстві з метою «самооборони» при затриманні. Ніяких доказів проти нього самого не було, та все ж часом у нього виникало неприємне відчуття, що Холе напав на слід. І що він може бути дуже небезпечний.

— У будинку стало так порожньо, коли всі роз’їхалися, — сказала Вігдіс Албу, відмикаючи вхідні двері.

— І як довго ви вже… як би це… живете сама? — запитав Волер, піднімаючись услід за нею до вітальні. Йому все так само подобалося те, що він бачив перед собою.

— Діти у моїх батьків у Нордбю. Я хотіла, щоб вони побули там, поки все вляжеться, — вона зітхнула й сіла в одне з двох глибоких крісел. — Мені треба випити. А потім подзвонити їм.