— Ти його отримаєш.

— Тільки не той, що з ініціалами АА, він лежить у мене вдома в шухляді телефонного столика, але туди мені поки ходу немає. І по-третє…

Харрі зупинився, і Расколь запитально подивився на нього.

—- Якщо я почую від Ракелі, що хтось хоч би косо подивиться на неї, я добровільно з’явлюся в поліцію, викладу всі карти на стіл і вкажу на тебе як на замовника вбивства Арне Албу.

Расколь по-дружньому поблажливо всміхнувся. Немов би тим самим від імені Харрі висловив співчуття про те, що було добре відоме їм обом, — ніхто ніколи не зможе довести причетність Расколя до вбивства Албу.

— Про Ракель і Олега можеш не турбуватися, Спіуні. Моя людина в Москві відкликала своїх людей одразу, щойно з Албу було покінчено. Ти б краще турбувався результатом справи у суді. Моя людина каже, що перспективи не дуже втішні. Наскільки я розумію, в сім’ї батька дитини є зв’язки.

Харрі стенув плечима.

Расколь витягнув зі столу шухляду, дістав ключ від «Тріовінга», сяючий на світлі, й простягнув його Харрі:

— Підеш прямо на станцію метро в Грьонланні. Коли спустишся по перших сходах, побачиш жінку у віконці каси біля туалетів. Даси їй п’ять крон, і вона тебе пропустить. Скажи, що прийшов Харрі, зайди в чоловічий туалет і зачинись в одній із кабінок. Як почуєш, що насвистують «Waltzing Matilda», знай, що приїхали за тобою. Щасливо, Спіунії

Дощ хльостав так сильно, що здавалося, ніби з-під асфальту били тонкі цівки душу, а якщо придивитися, в світлі ліхтарів у кінці вузької перекритої частини Софієс-гате можна було побачити невеликі райдуги. Але часу в Б’ярне Мьоллера не було. Він виліз із машини, натягнув на голову пальто і побіг через дорогу до воріт, де його очікували Іварссон, Вебер і якийсь чоловік — судячи по вигляду, пакистанець.

Мьоллер привітався зі всіма за руку. «Пакистанець» відрекомендувався:

— Алі Ніязі, сусід Харрі.

— Волер приїде, тільки-но вони закінчать у Слемдалі, — сказав Мьоллер. Що ви тут виявили?

— Боюся, це тягне на сенсацію, — відповів Іварссон, — але головне, тепер зрозуміло, яким чином ми повідомимо пресу про те, що один із наших поліцейських…

— Гей, гей! — гримнув Мьоллер. — Не поспішай. Доповідай обстановку.

Іварссон тонко посміхнувся:

— Підемо сюди.

Начальник Відділу грабежів і розбійних нападів відчинив низькі двері й по кривих кам’яних сходах почав опускатися в підвал. Решта рушили за ним. Щоб не зачіпати стелю і стіни, довгов’язому Мьоллеру довелося опустити голову. Він не любив підвали.

Голос Іварссона глухою луною відбивався від цегляних стін:

— Як тобі відомо, Холе сьогодні ввечері переслав Беате Льонн декілька отриманих ним по електронній пошті листів. За словами Холе, автор цих листів зізнається в убивстві Анни Бет-сен. Я був в Управлінні й прочитав ці послання десь із годину тому. Кажучи прямо, тексти ці незрозумілі й непереконливі, загалом, нісенітниця якась. Але в них міститься інформація, якої відправник не міг мати, якби він не був утаємничений в інтимні деталі подій того вечора, коли вбили Анну Бетсен. Хоча, згідно з цією інформацією, Холе побував того вечора в її квартирі, в той же час вона підтверджує його уявне алібі.