— Послухай, Бойгсете. Йдеться про деталі важливої справи, і я не можу чекати до завтра. Адже ти чув, як машини із ввімкненими сиренами від’їжджали ввечері від Управління поліції, вірно?

— Авжеж, але…

— Отже, якщо не хочеш завтра пояснювати журналістам, куди ви поділи список із моїм ім’ям, кинь свої бюрократичні замашки і задій здоровий глузд. Тим більше що кнопка просто перед тобою, Бойгсете.

Харрі втупився в порожнє вічко відеокамери. Тисяча один, тисяча два. Замок задзижчав.

Коли Харрі ввійшов до камери, Расколь сидів на стільці.

— Дякую, що підтвердив домовленість про зустріч, — сказав Харрі й озирнувся в невеликому — чотири на два метри — приміщенні. Ліжко, стіл, дві шафки, декілька книг. Ні радіо, ні журналів, ніяких особистих речей, голі стіни.

— Вважаю за краще жити в таких умовах, — сказав Расколь, немовби у відповідь на його думки. — Загострює розум.

— А це теж розум загострить? — Харрі сів на краєчок ліжка. — Анну вбив не Арне Албу, а хтось інший. Твої люди помилились. У них на руках кров ні в чому не повинної людини, Расколе.

Харрі не був цілком упевнений, але йому здалося, що ніщо не здригнулося на скорботному й водночас кам’яному обличчі цигана. Расколь схилив голову і приклав долоні до скронь.

— Убивця надіслав мені листа по електронці, — сказав Харрі. — Як з’ясувалося, він увесь час водив мене за ніс. — Передаючи зміст листа і розповідаючи про події сьогоднішнього дня, Харрі водив рукою по картатому підодіяльнику.

Расколь слухав Харрі, не ворухнувшись, а коли той закінчив, підвів голову:

Але це означає, що і на твоїх руках кров безневинного, Спіуні.

Харрі кивнув.

— І ти прийшов сказати, що я в цьому винуватий і тому за мною боржок?

Харрі не відповів.

— Згоден, — сказав Расколь. — Тоді скажи, що я тобі винен,

Харрі перестав погладжувати підодіяльник:

— Ти винен мені три речі. По-перше, мені потрібне місце, щоб ховатися, поки до кінця не розберуся з убивством Анни.

Расколь кивнув.

— По-друге, мені потрібний ключ від квартири Анни, треба дещо там перевірити.