Ейстейн звів очі до неба і скинув із себе коротку шкіряну куртку.

— Шухеру не було, коли ти через оточення проїздив? — запитав Харрі.

— Тільки по дорозі туди. Перевіряли, чи є у мене ім’я й адреса, куди я везу ці манатки.

— Імя я побачив на дверній табличці.

— По дорозі назад вони тільки в салон заглянули і рукою махнули — проїжджай. А через півхвилини в них раптом такий базар в ефірі почався — хоч стій, хоч падай. «Усім підрозділам» і все таке інше.

— Та я ніби дещо чув. Тобі відомо, Ейстейне, що настроюватися на хвилю поліцейського радіо протизаконно?

— Ну, привіт! Настроюйся собі на здоров’я. Протизаконно слухати його. А я його майже ніколи й не слухаю.

Харрі розв’язав шнурки і через спинку крісла кинув повстяні капці Ейстейну:

— На небесах тебе винагородять. Якщо вони записали номер і прийдуть до тебе, просто розповіси, як усе було. Що тебе викликали мобільним телефоном і що пасажир наполіг на тому, щоб їхати в багажнику.

— Правда? Так вони і повірили.

— Це найправдивіші слова зі всіх, що я чув за тривалий час.

Харрі перевів дихання і натиснув на кнопку дзвінка. Взагалі-то навряд чи він сильно ризикував, але все-таки непогано б знати, з якою швидкістю розповсюджується звістка, що його оголошено в розшук. Так або інакше, а поліцейські товклися тут у будь-який час дня і ночі.

— Так? — почув він голос у домофоні.

— Старший інспектор Харрі Холе, — упевнено представився Харрі і, як він сподівався, більш-менш ясним поглядом подивився в об’єктив відеокамери над воротами. — Я до Расколя Баксхета.

— Вас немає в списку.

— Хіба? — заперечив Харрі. — Я просив Беате Льонн подзвонити вам і включити мене в список. Сьогодні ввечері о десятій. Можете запитати Расколя.

— Приймальні години закінчилися, тож, якщо вашого імені немає в списку, дзвоніть завтра в робочий час.

Харрі вирішив зайти з іншого боку:

— Як тебе звуть?

— Бойгсет. Але я не маю права…