Мьоллер подивився на Вебера порожнім поглядом. У тьмяному світлі голої лампочки обличчя у всіх були такими ж блідими, як і обштукатурені стіни підвалу, і Мьоллеру здалося, ніби вони перебувають у могилі.

— Мені треба на повітря, — мовив він тихо.

37 Спіуні герман

37

Спіуні герман

Харрі розтулив повіки, побачив просто перед собою смішливе дівоче личко і тут же відчув, як стукає у скронях.

Знову заплющив очі, але ні сміх дівчинки, ні головний біль не зникли.

Він спробував відновити події.

Расколь, туалет на станції метро, маленький, міцно збитий чоловік у поношеному костюмі від Армані, що насвистує якусь мелодію, простягнута для потиску рука в золотих перснях, чорне волосся і довгий гострий ніготь на мізинці. «Привіт, Харрі, я твій друг Симон». І — за контрастом із ношеним костюмом — новенький блискучий «Мерседес» із водієм, з вигляду рідним братом Симона з такими ж веселими карими очима і такою ж волохатою та прикрашеною золотими перснями рукою.

У машині двоє тих, що сиділи попереду, всю дорогу базікали якоюсь сумішшю норвезької та шведської з дивними інтонаціями, які нагадували то розмову циркових артистів, то комівояжерів, то проповідників, то співачок із нічного клубу. Але говорили про дрібниці. «Добре почуваєшся, друже?» — «Паскудна погода, правда?» — «Ти чудово одягнений, мій друже. Може, махнемся?» Веселий сміх і клацання запальнички. Чи палить Харрі? Будь ласка, російські цигарки, рідкісне лайно, та зате як хвацько, розумієш? Вибух веселого сміху. Про Расколя жодним словом не обмовилися, так само як і про те, куди тримають шлях.

А шлях виявився не дуже далекий.

Минувши Музей Мунка, вони звернули й по вибоїстій дорозі виїхали до автостоянки напроти порожнього заболоченого футбольного поля. В кінці стоянки розташувалися три житлові ав-топричепи. Два нові, великі, й один старий, маленький, без коліс, який стояв на порожнистих бетонних блоках.

Двері одного з великих вагончиків відчинились, і Харрі розгледів силует жінки, із-за якої виглядали дитячі голівки, числом п’ять.

Харрі сказав, що не голодний, усів ся в кутку вагончика, спостерігаючи, як господарі вечеряють. На стіл подавала молодша з двох жінок. Вечеря пройшла швидко і без всяких церемоній. Діти поглядали на Харрі, хихикаючи і підштовхуючи одне одного. Харрі підморгував їм у відповідь і намагався вичавити із себе усмішку. Але безуспішно: до його тіла, що змерзло до кісток, помалу поверталася чутливість, що було йому не в радість, бо кожен сантиметр майже двометрового тіла почала забирати ломота. Потім Симон вручив йому дві вовняні ковдри, дружньо хлопнув по плечу і кивнув у бік маленького вагончика: «Це не «Хілтон», але там ти будеш у безпеці, мій друже».