— АТ «Замки», — мовив Харрі.

— А це ще що таке?

— Якщо ти передумаєш щодо чоловічка, перевір їхніх співробітників. Це крихітна фірмочка.

Вона пригнічено подивилася на нього.

Харрі знизав плечима:

— Якщо хоч із склянкою все з’ясуєш, я й то буду щасливий.

— А як мені тебе знайти, коли Вебер дасть відповідь?

— Тобі і справді треба знати? — всміхнувся Харрі.

— Я хочу знати якомога менше. Ти сам на мене вийдеш, так?

Харрі щільніше застебнув піджак:

— Ходімо?

Беате кивнула, але не рушила з місця.

— Те, що він написав, — сказала вона, — що виживають тільки наймстивіші. Як ти гадаєш, Харрі, це справді так?

Харрі лежав у вагончику на своєму короткому ліжку, намагаючись простягнути ноги. Шум машин, які проїжджали по Фіннмарк-гате, нагадав йому часи дитинства в Уппсалі, коли він лягав спати з відчиненим вікном і прислухався до дорожнього руху. Влітку вони жили у діда в Ондалснесі, де стояла цілковита тиша, і йому не вистачало тільки цього рівномірного шуму, що навіває сон і лише зрідка переривається ревом мотоциклетного мотора, гуркотом несправного глушника або завиванням далекої поліцейської сирени.

У двері постукали. Це був Симон:

— Тесс хоче, щоб завтра ти їй теж казку перед сном розповів.

Сьогодні Харрі розповідав про те, як кенгуру вчать дітвору пересуватися стрибками, а ті в нагороду дарували їм перед сном поцілунок.

Вони мовчки курили. Потім Харрі показав на фотографію, що висіла на стіні:

— Це Расколь зі своїм братом, вірно? Стефаном, батьком Анни?

Симон кивнув.