Санітар щез.

— Справді ж бо, Маттеї, вам треба негайно лікуватися. А то вас чекає цілковитий психічний і фізичний крах. А ми ж хочемо його уникнути, правда? Отже, трохи полікуємось, і все буде гаразд.

На це Маттеї не відказав нічого. Замовк і лікар. Тільки як хтось зателефонував, Лохер зняв трубку і сказав:

— Я зайнятий.

За вікном уже стало геть темно, так швидко цього вечора споночіло.

— Може, ввімкнути горішнє світло? — спитав лікар, аби щось сказати.

— Ні.

Маттеї знову заспокоївся. Коли санітар приніс коньяк, він налив собі чарку, випив і налив ще одну.

— Лохер, — сказав він, — киньте ви ці фіглі-міглі з «чоловіче добрий», «притьмом» і таке інше. Ви — лікар. Чи траплялись у вашій практиці випадки, коли ви не могли зарадити хворому?

Лікар здивовано глянув на Маттеї. Питання заскочило його зненацька, стурбувало, він не знав, до чого воно.

— Здебільшого я не можу зарадити своїм хворим, — нарешті чесно визнав лікар і ту ж мить збагнув, що не мав права так відповідати пацієнтові, а Маттеї ж був як-не-як пацієнт.

— У вас такий фах, що інакше й дивно було б, — сказав Маттеї; глум у його голосі засмутив лікаря.

— Ви прийшли сюди спитати мене про це?

— І про це теж.

— Та що, на ласку божу, з вами сталося? — збентежено спитав лікар. — Ви ж завше були найрозважливіший серед усіх.

— Я й сам не знаю, — розгублено мовив Маттеї. — Ця збита дівчинка...

— Грітлі Мозер?

— Тільки про неї і думаю весь час.

— То це вона не дає вам спокою?

— Чи є у вас діти? — спитав Маттеї.