— Це козерог, гірський баран, — спокійно пояснив Маттеї, затягся сигарою й випустив дим під стелю.

— Того ви й ходили до зоопарку?

— Цілими днями сидів там. А ще просив дітей малювати гірських баранів. Те, що вони малювали, було дуже схоже на звіра Грітлі Мозер.

Я збагнув.

— Козерог — геральдичний звір Граубюндена, — сказав я. — Герб цього кантону.

Маттеї кивнув.

— Герб на табличці з номером машини впав в око Грітлі.

Яка проста розгадка!

— Аби ж ми були зразу над цим замислилися, — промурмотів я.

Маттеї роздивлявся на свою сигару, на попілець, що поволі наростав на ній, на тоненьку цівку диму. А тоді спокійно сказав:

— Помилка, якої відразу допустилися ви, Генці і я, полягала в думці, що вбивця — мешканець Цюріха. А насправді він живе в Граубюндені. Я побував на всіх місцях злочинів, і всі вони лежать на трасі Граубюнден — Цюріх.

Я замислився. І врешті мусив таки визнати:

— Маттеї, в цьому щось є.

— Це ще не все.

— Не все?

— Я зустрів рибалок.

— Яких рибалок?

— Ну, хлопців, що рибалили.

Я здивовано вп’явся в нього очима.

— Бачите, — почав Маттеї, — після свого відкриття я зразу подався в кантон Граубюнден. Начебто цілком логічно. Та швидко я збагнув, що почав по-дурному. Кантон Граубюнден надто великий, і важко відшукати в ньому чоловіка, про якого тільки відомо, що він високий на зріст і їздить на чорній машині старої американської марки. Понад сім тисяч квадратних кілометрів, понад сто тридцять тисяч людей, розпорошених по безлічі долин, — хіба ж тут даси ради?