— Бувайте здорові, Лохер, — сказав Маттеї.

Про цю розмову Лохер доповів мені письмово. Як завжди, важко було вчитати його почерк — дрібні, старанно виписані готичні літери. Я покликав Генці, щоб він теж ознайомився з документом. Генці виснував з нього, буцімто лікар сприйняв міркування Маттеї як безпідставну гіпотезу. Я не був такий певний, мені здавалося, що Лохера налякала власна сміливість. Тепер завагався і я. Ми ж не одержали від крамаря ніяких докладних свідчень, які могли б перевірити, він зізнався — і квит. До того ж знаряддя вбивства ще не знайдено, а на жодній бритві в крамаревому коробі не виявлено слідів крові. Знову було над чим замислитися. Звісно, провина з фон Гунтена не спадала, важка підозра тяжіла над ним, але я позбувся спокою. Поведінка Маттеї стала мені тепер куди зрозуміліша, ніж попервах. І, на велику прикрість прокуророві, я звелів ще раз пильно обшукати весь ліс біля Мегендорфа. Та знову даремно. Знаряддя вбивства ми не знайшли. Мабуть, воно лежало десь у яру, як гадав Генці.

— Ну, — сказав він, витягаючи з пачки одну зі своїх бридких, напахчених сигарет, — більше ми в цій справі нічого не можемо зробити. Або Маттеї з глузду зсунувся, або ми. Треба врешті це з’ясувати.

Я показав фотокартки, що їх прислали на моє прохання. Усі три замордовані дівчинки були схожі одна на одну.

— Це також свідчить на користь гіпотези про їжакового велетня.

— Чому? — незворушно проказав Генці. — Такі дівчатка були, мабуть, до вподоби крамареві. — І він засміявся. — Мене щиро дивує поведінка Маттеї. Я не хотів бн опинитися в його шкурі.

— Ви його недооцінюєте, — пробубонів я. — Він здатний на все.

— Навіть знайти вбивцю, якого взагалі немає?

— Можливо, — відповів я і поклав усі три знімки до справи. — Я тільки знаю, що Маттеї не вгамується.

Я мав слушність. Перші відомості я одержав від шефа міської поліції. Після засідання, де знову йшлося про розподіл наших компетенцій, той невдаха, прощаючись, завів мову за Маттеї. Певне, щоб подрочити мене. Я довідався, що Маттеї часто бачать у зоологічному саду і що він купив у гаражі біля майдану Ешер-Віс стару машину марки «неш». Невдовзі я одержав ще одне повідомлення. Воно зовсім збило мене з пантелику. То було — я добре пам’ятаю — в «Кроненгалле», суботнього вечора. Там зібралися всі, хто має в Цюріху популярність, ім’я й апетит. Поміж столиками сновигали меткі кельнерки, парували страви, а знадвору долинав гуркіт машин. Я сидів під картиною Міро, їв юшку з печінковими фрикадельками і навіть гадки не мав про щось ли-хе, аж тут до мене озвався представник великої фірми продажу пального і відразу ж підсів до мого столика. Він був уже трохи напідпитку і поводився грайливо, замовив шампанське, а тоді, сміючись, розповів, що мій колишній обер-лейтенант змінив фах і працює тепер у Граубюндені поблизу Кура на автозаправній станції, яку їхня фірма збиралася закрити через нерентабельність.