Поведінка Колера. Передусім в очі впадала та гідність, з якою він тримався. До судової зали вбивця ввійшов без тіні втоми на обличчі — адже все попереднє ув’язнення він провів в одній психіатричній клініці на Боденському озері, і хоч його свободу там трохи й обмежували поліційні приписи, однак опікуном він мав свого щирого товариша — професора Габерзакка. Колерові дозволяли прогулюватись, а коли він виходив пограти в гольф, футляр із ключками за ним ніс сільський поліцейський. Та, поставши нарешті перед верховним судом кантону, почесний доктор запротестував проти будь-яких привілеїв собі й зажадав, щоб з ним поводились, «як із людиною з народу». Ця його заява знаменувала собою початок судового засідання. Колер був саме хворий — грип, температура підскочила до тридцяти дев’яти градусів, проте відкладати слухання справи він не забажав і навіть відмовився сидіти перед судом у лікарняному кріслі-каталці. П’ятьом суддям він сказав (цитую протокол) : «Я тут стою, щоб ви, діючи згідно зі своєю совістю й законом, винесли мені вирок. Ви знаєте, в чому мене звинувачують. От і гаразд. Тепер ваша справа мене судити, а моя — підкоритися вашому рішенню. Я визнаю його справедливим, хоч яке воно буде». Після того як оголосили вирок, убивця розчулено подякував суду, особливо наголосив на людяності, з якою до нього, мовляв, поставились, подякував також Єммерлінові. Цю його балаканину присутні слухали скоріш іронічно, ніж зворушено, у всіх склалося враження, що процес над почесним доктором Ісааком Колером для правосуддя став безпрецедентним явищем, і коли його нарешті вивели, завіса над цією судовою справою, хоч і не до кінця з’ясованою, та все ж очевидною, здавалося, остаточно впала.

Про себе (тоді й тепер). Така в загальник рисах передісторія. Вона викликає розчарування, я розумію, подія як подія, дивна тільки для її учасників і людей, краще в нею обізнаних, підстава для пліток, для більш чи менш банальних жартів і розмірковувань з приводу кризи моралі й демократії Заходу, карна справа, професійно описана репортерами відділу судової хроніки й прокоментована — відповідно до традицій, що склалися в нашій країні, — головним редактором (Колеровим товаришем) всесвітньовідомої нашої місцевої газетки, тема для розмов на кілька днів, розмов, які навряд чи розійдуться далеко за межі нашого міста, такий собі провінційний скандал, що про нього дуже скоро й справедливо забули б, якби за ним не стояв один план. І те, що в цьому плані я мав відіграти вирішальну роль, — моя особиста біда, хоч, коли казати правду, щось недобре я передчував від самого початку. Та пора вже розповісти дещо про ті обставини, які склалися в мене після суду над Колером. Вони були не вельми втішні й тоді. Адже я намагався відкрити власну контору й переїхав на Шпігельгасе до приміщення над невеличкою залою, де збиралася секта «Святі з Уетлі». То була перекошена кімната з трьома вікнами, кількома кріслами навколо столу-одоробла, кольоровими фотографіями з «Беобахтера» на стінах (про шпалери я краще помовчу) і з іще не підключеним телефоном. Власник будинку виламав між двома мансардами перегородку, замурував одні з двох дверей, і так виникла ця комірчина. У третій мансарді жив Симон Бергер, засновник і проповідник секти, з яким я ділив убиральню в коридорі. І хоч моя контора містилася в надзвичайно романтичному кварталі — поблизу там жили колись Бюхнер і Ленін, а вигляд коминів та телевізійних антен старої частини міста милував зір, навіюючи відчуття домашнього затишку й бажання розводити кактуси, — проте для адвоката гіршого приміщення годі було й шукати. І не тільки з погляду транспортного сполучення. У той голубник узагалі не кожен міг видертися: ліфта катма, самі рипучі круті сходи та лабіринт коридорів. (Доповнення. Хоч місце там було й незручне, але груди мої тоді розпирали амбіції, я ще мріяв зіп’ястись на ноги, вибитися в люди й стати шанованим громадянином. А тепер, коли я впав так низько, що став адвокатом для повій, та собача будка виявилась для мене просто ідеальною. Щоправда, після того як, я поставив канапу, там уже ніде й ногою ступити; в тій комірчині я живу, сплю, — трапляється, і не сам, — ба навіть варю їсти, а вночі піді мною гримлять псалми «Святих з Уетлі»: «Смертний, святий — хто нас чує, з нами голос свій подай. Кожен хай душу рятує — шлях тільки чистому в рай». Принаймні Лаккі, покровитель однієї дами з вартим, уваги зростом і відомою в нас професією, — він приходив до мене почасти з цікавості, почасти у справі й узагалі рознюхати, що і як, — був підкреслено привітний і залишився нібито задоволений — тут, мовляв, дихається привільно). Отож клієнти й тоді не товпилися в мене під дверима, я сидів, здебільшого без роботи — якщо не рахувати кількох справ про крадіжки в крамницях, стягування боргів, а також вироблення статуту спортивної, спілки в’язнів (за дорученням міністерства юстиції), байдикував, то на зелених лавках над озером, то перед кафе «Селект», грав у шахи, (з Лессером, причому ми щоразу вперто починали іспанським гамбітом, і майже всі партії в нас завершувалися патом), харчувався в їдальнях жіночих спілок одноманітними, проте досить поживними стравами. За таких обставин я навряд чи міг відмовитись від письмового запрошення Колера відвідати його у в’язниці в Р. Це запрошення не викликало в мене підозри, бо я просто не міг собі уявити, чого хоче старий від зеленого, ще не відомого адвоката, а також тому, що я, мабуть, боявся його переваги наді мною. Це тупе почуття страху я в собі притлумив, мусив притлумити. З пристойності. Як наслідок нашого свідомого ставлення до праці. Щоб рибу їсти, треба в воду лізти. Або пан, або пропав. Одне слово, я поїхав. (Тоді ще «фольковагеном»).