— Надто воно все туманне, — висловив я сумнів.

Він закурив сигарету.

— Якщо цю пропозицію не приймете ви, її прийме хтось інший, — заявив нарешті Лінгард, а тоді виголосив переді мною мало не цілу промову.

Я вийшов з машини. Поруч із масивними воротами висіла на ґратах із кутого заліза поштова скринька. Вона Так і вабила до себе своїм яскравим жовтим кольором. Лист із відмовою все ще лежав у мене в кишені. Я розумів, у чому полягав мій обов’язок. Але чому я, власне, повинен відмовлятися від доручення Колера, корчити з себе людину «з характером»? Мені потрібні гроші, і край. А вони на вулиці не валяються. Кожному колись трапляється шанс, і ось він трапився мені. Якщо я хочу домогтися успіху як адвокат, я маю показати товар з найкращого боку. Фрідлі правду казав. А я хочу домогтися успіху. До того ж Колерове доручення, по суті, досить невинне, це справді буде скоріше наукове дослідження. Той чоловік може дозволити собі таку химеру.

— Хочете за «порше» п’ять тисяч?

— Чотири, — відповів Лінгард.

— Великодушно.

— Тільки заради вашого доручення.

— Але ж вам до нього байдуже!

— Цікаво.

— Спочатку я хочу побалакати з Колеровою дочкою, — сказав я.

— Я почекаю, — кинув Лінгард.

Звернення до прокурора. Далі уникати цього вже не можна. Я мушу повернутися до своєї першої зустрічі з Елен. Це просто нестерпно — вагатись, не думати й усе ж таки знати, що однаково мовчанкою не відбудешся. Навіть якщо доведеться говорити про глибоко особисте. Кінець кінцем. Ви прочитаєте це місце з цікавістю і навіть дещо підкреслите. Так-так, ви не помилилися, пане прокуроре Йоахім Фойзер. Можете спокійнісінько собі здригнутись. Чом би й не звернутися до того, до кого слід, адже ви, як наступник Єммерліна, читатимете мої записи після начальника поліції другим, — що ви тепер і робите, — і з цього погляду мене пекельно (либонь, у подвійному розумінні цього слова) тішить нагода послати вам вітання з того світу. Скажу відверто: у своєму роді ви екземпляр досить дріб’язковий, хоч, на противагу покійному Єммерліну, й видаєте себе за людину прогресивну, і бігаєте на кожне інтелектуальне засідання. Ви любите речові докази. Щойно ви оглянули мене для годиться в трупарні. Ви у світлому плащі, капелюх шанобливо скинули, вираз обличчя офіційно-скорботний. Самогубство виконано чистенько, ви змушені це визнати, але я не пошкодував зусиль і щодо Колера, і коли ми лежимо поруч, то ця картина має вельми врочистий вигляд. Та повернімося, одначе, з вашої сучасності, яка для мене являє собою, по суті, майбутнє, до моєї, для вас уже минулої. Ось як перетинаються часи. Ви щось зрозуміли? Не думаю. Хіба що розгнівались. Бо я підготувався старанно.