Одне слово, нарешті я таки дістав свою пляшку, а як опинився на Шпігельгасе, уже й не пригадую. Поки Штюссі-Лойпін розводився зі своїми премудростями, Елла поставила переді мною ще склянку віскі. Це просто якесь чудо, що я взагалі спроможний переказати ті його балачки. Вже пів на другу ночі, я, мабуть, закуняв був за столом... Ще трохи більше двадцяти... ні, дев’ятнадцяти годин, я помилився, вже пів на третю... Колер буде... Почесний доктор Ісаак Колер... Та розмова з Симоном Бергером відбулася, здається, на сходах, коли я повернувся на Шпігельгасе з пляшкою віскі від Штюссі-Лойпіна. Минуло вже, мабуть, кілька тижнів відтоді, як змовкли псалми «Святих з Уетлі». Вони перестали гриміти раптово. До мене тоді саме прийшов Штубер із «моральності» й недвозначно натякнув, що поліція має підозру, ніби між мною і організованою панеллю існує зв’язок, коли це несподівано урвався псалом «Боже наш, до ран твоїх», залунали крики, вигуки протесту, вереск, знявся страшний гармидер, потім на сходах почулося тупотіння, люди бігли вниз, а тоді запала мертва тиша, і Штубер почав розповідати про свої підозри далі... Тим-то я, власне, мав би здивуватися, коли під дверима секти на поверсі, що піді мною, натрапив на Бергера. Він стояв нерухомо, прихилившись до одвірка. Я хотів пройти повз нього, але він хитнувся в мій бік і впав би, якби я не підхопив його. Коли я відштовхнув проповідника від себе, то побачив, що обличчя в нього обпалене, а очей нема. Я вжахнувсь і хотів був кинутися геть, до себе нагору, але Бергер обхопив мене руками й не відпускав; він кричав, що довго дивився на сонце — хотів побачити бога, а як побачив його, то став зрячим, бо доти був сліпий, і тепер він бачить, бачить... Викрикуючи отаке, він звалив мене з ніг, і ми обидва попадали на сходи, що вели до моєї кімнати. Вже й не пригадую, що він тоді мені розказував, адже я був дуже п’яний і взагалі мало що зрозумів, та, гадаю, він молов дурниці — щось про сонячне нутро, про суцільну пітьму в ньому, що та пітьма — божий сховок, і Всевишнього можна побачити лиш тоді, коли сонце випалить тобі очі, аж тоді, мовляв, збагнеш, як бог, ця безмежна цятка довершеної чорноти, зосереджується в сонячному нутрі, з невтолимою спрагою випиває сонце, засмоктує його, не збільшуючись, ніби він — бездонна діра, безодня в безодні, і сонце всередині порожніє, водночас зовні роздимаючись, тільки цього поки що ніхто не помічає, але завтра о пів на одинадцяту вечора воно стане таке велике, сонце, що це буде вже саме світло, воно сяятиме й дедалі збільшуватиметься зі швидкістю світла, а тоді все обпалить, і земля в тому небаченому сяйві обернеться в пару, одне слово, це буде десь так... Він говорив, як п’яний до п’яного, такий я тоді, зрештою, і був, а тепер ще п’яніший, і сам не розумію, навіщо пишу про цього сектанта-проповідника, що виступав перед своєю громадою завжди закутаний, оголосив про кінець світу й закликав своїх прихильників дивитися на сонце доти, доки воно випалить їм очі, а тоді зірвати з голови хустку. Відповіддю йому були крики, вигуки протесту, вереск, страшний гармидер, який я чув, і громада з тупанням кинулася сходами вниз.