— А знаєте, Шпет, — промовив він на завершення того малозрозумілого виливу почуттів, — мені вас шкода. Ви жорстоко помиляєтесь.

Після того я вже не переступав порога його майстерні. Та ось чому я про цю розмову пишу, пане начальник поліції: той скульптор — його, до речі, недавно вшанували у Венеції — має цілковиту рацію. Я людина з реторти, вирощена у зразковій лабораторії, вихована на принципах вихователів і психіатрів, що їх наша країна створила так само, як і досконалі годинники, психофармакологію, таємницю вкладу та вічний нейтралітет. Я був би навіть зразковим продуктом того науково-дослідного закладу, якби в ньому не бракувало одного: більярдного столу. Отож мене пустили в світ, який я не зміг розгледіти, бо зроду не мав із ним діла; я собі думав, у ньому все так, як у сирітському притулку, де я виріс. А мене випхнули, не підготувавши, у світ людей, де панують закони джунглів, і я, непідготовлений, опинився перед лицем інстинктів, що ними ці закони формуються, — жадоби, ненависті, страху, хитрощів, сили. Але такий самий безпорадний виявивсь я і перед почуттями, що їх закони джунглів роблять людськими, — гідності, міри, розважливості, зрештою кохання. Бурхливий потік людської дійсності підхопив мене, мов поганого плавця, і я мусив борсатись, щоб не потонути, і, йдучи на дно, сам став хижаком; цьому сприяла й та нічна розмова зі Штюссі-Лойпіном, коли я продав матеріали, що допомогли виправдати вбивцю, чия дочка прийшла до мене. Елен сиділа в моїй адвокатській конторі на Цельтвег — у розкішній трикімнатній квартирі, яка дісталася мені від Бенно. Я оце аж тепер пригадав, що Елен чекала мене не під дверима, а в самій квартирі, у кріслі за моїм столом. І що вона добре знала квартиру. Але Бенно... Та хто через нього не вскакував у халепу! Отже, Елен прийшла, бо довіряла мені, і вона віддалася, бо я її жадав. Але мені забракло мужності довіритись і їй і повірити, що й вона любить мене й жадає. Так ми розминулися зі своїм коханням. Я їй не сказав, що її батька ніхто не примушував убивати (навіть коли цього нібито й хотіла ота чортова карлиця), що йому просто подобалося вдавати з себе на цій нікчемній планеті господа бога, що я двічі продався — йому, її батькові, й одному знаменитому адвокатові, який залюбки дограв до кінця гру правосуддя, мов той гросмейстер, що великодушно доводить до кінця шахову партію початківця. Так ми кохалися, не розмовляючи одне з одним і не здогадуючись, що без слів щастя нема. Мабуть, саме тому й випадають хвилини щастя — щастя, яке я відчув тієї ночі, коли усвідомив, що могло б із мене вийти; незбагненна можливість, яка в мені крилась і якою я тоді не скористався; я був щасливий, щасливий цілу ніч, і напевне знав, що став би тим, чим не став. А коли вранці ми подивились одне одному у вічі, то зрозуміли, що все минуло. Ну, а тепер мені пора в аеропорт.