Другого літа, а може, вже й на початку вересня, помер батько моєї знайомої, однієї із Штюссі-Моозі. Років п’ятнадцять тому вона була в нас: хатньою прислугою. Жінка повідомила мене, що батькову садибу мають продавати. Я ту садибу знав. Вона була стара й геть занедбана. Я вирішив її купити. Краєвид там милував око. Внизу — долина Штюссі, у ній Штюссікофен, далі Флетіген, вершини Альп. За садибою стрімко здіймалася скеля. Село-гніздо, справжні Альпи тут іще й не почалися. Старі хати. Каплиця. Вряди-годи сюди приходить читати проповідь священик із Флетігена. Заїзд. Аж дивно — й досі трапляються села без іноземних туристів. Домовлятися я мав із «оборонцем», як тут називають адвоката. Він займав кімнату в заїзді «До Лойєнбергера», а справи залагоджував просто в ресторанчику. Я примостився серед селян, слухаю. «Оборонець» більше скидався на такого собі сільського суддю. Коли я ввійшов, він саме закінчив розглядати якусь бійку. Дядько з перев’язаною головою, лаючись, вискочив за двері. Тепер, коли минуло стільки часу, змальовувати «оборонця» важко. Було йому років п’ятдесят. А може, й набагато менше. Непросипущий п’яниця. Пив «подружку» — горілку, яку в інших краях називають ще «фруктівочкою». Він здавався горбатим, хоч насправді такий і не був. Вовкуватий відлюдько. Обличчя одутле, проте не позбавлене шляхетних рис. Очі водянисто-голубі, губи в синцях. Загалом чоловік хитрий, але часто неуважний. Мене він спробував пошити в дурні. Загнув удвічі більшу ціну, ніж мені попередньо назвала наша колишня прислуга. Заходився торочити про те, як складно працювати з общинною радою Штюссікофена. Молов дурниці про неписані закони. Сказав, нібито садиба зачарована — господар Штюссі-Моозі повісився. Та й усі тамтешні господарі, мовляв, вішалися. Дядьки з сільською безцеремонністю слухали нашу розмову, накидали собі на шию уявний зашморг, коли «оборонець» розповідав про вішальників, здіймали над головами руки, немов підтягали мотузок, закочували очі, вивалювали язики. Я зрозумів, що «оборонець» силкується не ошукати мене, а відбити мені охоту купувати садибу (ошукав він згодом сім’ю колишньої нашої прислуги — продав садибу за безцінь одному Штюссі-Зюттерліну). Відчувши, що мій інтерес до садиби згас, — не так через його викрутаси, як через вороже ставлення до мене з боку селян, — «оборонець» став доброзичливішим. Правда, він був уже п’яний. Але щоб неприємний, то ні. Навпаки. Навіть почав жартувати. Хоч і досить ущипливо. А потім заходився розповідати. Дядьки попідсідали ближче й почали його підохочувати. Видно, знали вже його історії. Слухали вони так, як діти слухають казку. «Оборонець» запевняв, що був колись у найбільшому місті нашої країни знаменитим адвокатом. «З біса знаменитим», — як він сказав. Гроші лопатою загрібав. До нього зверталися найбільші банки, найбагатші в місті родини. Та його улюбленою клієнтурою були повії. «Мої повійнички», — як він сказав. Він так і сипав смішними історіями. Особливо про якогось Нольді-Орхідейника. Більшість із тих історій «оборонець», як на мене, просто вигадав. Але слухав я його, мов заворожений.