— Мені ще треба вести машину, — пояснив я.

— Розумію, — мовив він. — «Порше» теж коштував гроші.

Я вже не сідав.

— Я не починатиму касаційного процесу, пане Штюссі-Лойпін. І з Колеровим дорученням теж більше не хочу мати нічого спільного. А всі папери знищу, — заявив я.

Він дивився проти світла на келих.

— Скільки ви взяли завдатку? — спитав нарешті.

— П’ятнадцять тисяч. І ще десять тисяч на видатки.

Сходами спустився чоловік з портфелем — очевидно, лікар. Він нерішуче зупинився, певно, зважуючи, чи підходити до нас. Потім з’явилась економка й вивела його із зали.

— Нелегко вам буде повернути всі гроші, — сказав Штюссі-Лойпін. — А скільки загалом?

— Тридцять тисяч і видатки.

— Пропоную вам сорок тисяч. А ви передасте мені матеріали розслідування.

Я не знав, що відповісти.

— Ви маєте намір почати касаційний процес?

Штюссі-Лойпін усе ще розглядав свій келих із червоним вином.

— Моя справа. То ви продаєте мені папери?

— Мабуть, муситиму, — відповів я.

Він випив вино до дна.

— Ви не мусите. Ви хочете. — Він знов наповнив келих і знов підніс його до світла від торшера.

— Штюссі-Лойпін, — промовив я і відчув себе рівнею йому, — якщо дійде до суду, я буду адвокатом Бенно.

Я пішов. Коли я ступив у тінь від одного з валунів, Штюссі-Лойпін ще сказав: