— І треба ж! — засміявся Штюссі-Лойпін. — Отакому жовторотому, як ви, з неба впав найкращий касаційний процес століття!

— Ніхто мені не доручав вести касаційний процес, — заперечив я.

— Доручення, за яке ви взялися, саме до цього приведе.

— Вінтера вбив Колер, — твердо заявив я. Штюссі-Лойпін здивовано звів на мене очі. — І що далі? — мовив він. — Ви там були?

У глибині зали дерев’яними сходами спустилася темна постать і, припадаючи на одну ногу, рушила до нас. Коли вона підійшла ближче, я побачив, що то священик із невеликою чорною сумкою в руках. За метрів три від Штюссі-Лойпіна він став, кахикнув, стіни-шиби піднялися, спалахнули прожектори, гранітні боги кинули свої тіні до знов закритої зали. Священик був старий як світ, кривобокий, весь у зморшках, ще й клишоногий.

— Ваша дружина прийняла соборування, — промовив він.

— Гаразд, — відповів господар.

— Я молитимусь, — запевнив його священик.

— За кого? — перепитав Штюссі-Лойпін.

— За вашу дружину, — відповів священик.

— Це ваша робота, — сказав Штюссі-Лойпін байдуже і навіть не глянув на священика, коли той, щось мурмочучи собі під ніс, пошкутильгав до виходу. Там йому відчинила двері економка, що впустила сюди й мене.

— Моя дружина помирає, — кинув мимохідь Штюссі-Лойпін і випив келих до дна.

— Коли так... — знічено мовив я і встав.

— О господи, Шпет, не будьте такі манірні! — промовив господар. — Сідайте.

Я сів, а він знов налив собі вина. Скляні стіни опустилися в землю, прожектори згасли, ми знов сиділи на свіжому повітрі, Штюссі-Лойпін дивився перед себе.

— Дружина великодушно звільнила мене від муки сидіти там і ждати її смерті, — байдужим голосом пояснив він. — До того ж коло неї був священик, а тепер там лікар і медсестра. Моя дружина, Шпет, не тільки з біса життєрадісна, з біса багата і з біса побожна — вона ще й з біса гарна. Кумедно якось ми говоримо в Швейцарії по-німецькому... Ціле життя вона мене дурила. Її останнім коханцем був лікар, що сидить тепер біля неї. Та я її розумію. Такий чоловік, як я, тільки отруює жінці життя.

Штюссі-Лойпін захихотів, потім несподівано перемінив тему.

— А ви — дурень, Шпет, — сказав він. — Ви думаєте, що доктор Ісаак Колер винен. Я теж так думаю. Незважаючи на те, що всі свідки суперечать одне одному, що зброю так і не знайшли, що причина вбивства невідома. Незважаючи ні на що, для нас убивця він. А чому? Тому що вбивство сталося в переповненому ресторані. Люди все ж таки дещо помітили, хоч тепер і висловлюють суперечливі твердження. Отож напевно ми цього не знаємо, хоч віримо в це напевно. Така обставина викликала в мене подив ще на суді. Тоді ніхто ані поцікавився револьвером, ані допитав свідків. Суддя теж задовольнився свідченнями начальника поліції. А цей хоч і був тієї хвилини в залі, проте не згадав, чи бачив на власні очі, як сталося вбивство, і чи допитував він сам свідків. До того ж захисник виявився нездарою, а Єммерлін був на висоті. Ми повинні докласти зусиль і підтягти те, що знаємо про Колерову вину, до того, що про неї думаємо. А те, що ми знаємо, відстає від того, що ми думаємо, і спритному захисникові вже самої цієї невідповідності досить, щоб домогтися виправдання. Одначе ми повинні були дати нашому славному Єммерлінові ще один шанс знайти мотив. Колер підкинув це вигідне доручення саме тому вам, що ви нічого не розумієте в більярді. І ви мали зробити з цього висновок, — я тоді слухав уважно, — й ось який: Колер убив, щоб дістати можливість спостерігати, вчинив злочин, щоб дослідити закони суспільства. А свій мотив він не назвав тільки через те, що суд йому однаково не повірив би. Любий друже, до цього я можу додати лиш одне: такий мотив — надто літературний, такі мотиви придумують письменники. Хоч я й гадаю, що така людина, як Колер, повинна мати особливий мотив. Але який?