— Безсмертний жарт!

Ніхто не мав сумніву, що старий не винен. Я теж так гадав. Але чому, власне? Через його привабливість? Чи вік? «Чарівно!» — сяяла німкеня — вдова видавця-італійця, а господиня зауважила, що життя пише найдивовижніші історії. Дочка старого подивилася в мій бік, холодно й пильно, так наче хотіла збагнути, чи вірю в цю історію я. А її батько курив сигару й показував фокус, який особисто мені ніколи не вдавався: пускав дим із рота кільцями. Він розуміє, сказав старий, у несправедливо звинуваченої людини не такий полохливий вигляд, як у вбивці (щирі оплески); але така вже його доля: ніхто не хоче вірити в те, що він учинив убивство. «Ви, мабуть, теж не вірите, — звернувся він до мене, — хоч у своїх комедіях посилали героїв на той світ цілими гуртами!» Знову сміх, веселощі на всю губу. Подали чорну каву, коньяк.

— Нез’ясованим залишається тільки моральний бік справи, — знов почав старий і задивився на попіл на кінці сигари, якого не струшував, а навіть беріг, щоб він не впав. І раптом старий став наче зовсім іншою людиною. Це був уже не сторічний дід. Він існував поза часом. — Чи вбив я насправді, чи тільки хотів убити. З погляду моралі має значення лише намір, а не його здійснення. І все ж питання моралі — це питання виправдання вчинку, що не відповідає загальним принципам суспільства, якими воно керується. Таким чином виправдання переходить у категорію діалектичного. З погляду діалектики, а отже, й моралі, можна виправдати все. Тому будь-яке виправдання, на мою думку, позбавлене стилю, тобто, перебільшено кажучи, будь-яка мораль — це явище аморальне. На своє виправдання я можу тільки додати, що діяв в інтересах концерну, який, одначе, все ж таки збанкрутував, отож навіть моє розпрекрасне вбивство виявилося марним, незалежно від того, хто його здійснив — я сам чи хтось інший. А тепер на запитання, чого можна домогтися політичним шляхом, я відповім так: коли чогось досягнуто лише завдяки випадку або коли чогось досягнуто випадково, то цей успіх — протилежність тому, чого потрібно було досягти.

Після цього старий вибачився. Мовляв, він просив би вельмишановну господиню зробити ласку й відпустити його, а дочку Елен — відвезти його до «Чотирьох пір року». І жінка, навіть не глянувши в мій бік, покотила батька до дверей. Я вирішив, що старий свою історію вигадав. Хто ж так убиває! Але того, що колись старий стояв при владі і ще й тепер мав значний вплив, не можна було не помітити. А то чого б це його приймав сам Штраус! Мені старий здався одним із верховодів економіки, що мав на душі свої гріхи. Однак розповідати про біржові махінації важче, ніж про вбивства, тож він і плеще язиком про якесь вигадане вбивство, бо добре знає: це не махінація, ніхто не повірить, що він здатний на такий злочин. Я вже в таксі забув про його історію і міркував тільки про діалектику, яку він підпорядкував моралі. І раптом згадав його ім’я: Колер. Ісаак Колер. Колись я сидів навпроти нього на банкеті друзів театру. Поруч із його дочкою. То було давно. Багато років тому. Вже й не пам’ятаю, що ми святкували. Промовам не було кінця-краю. Колер мав тоді бадьорий вигляд, засмагле обличчя — дочка його сказала, нібито він щойно повернувся з навколосвітньої подорожі.