Далі знов нічого не пригадую. Старий у кріслі на коліщатах, його дочка, п’яний убивця серед п’яних дядьків у штюссікофенському заїзді — усе неначе вві сні. Домовитися з «оборонцем» не пощастило, і я не відчував нічого, крім роздратування. Ту садибу я хотів купити не просто через забаганку. Мені потрібна була переміна. Приїхавши додому, я заходився все перебирати й переставляти. Повикидав к бісу мотлох, що може зібратися за сорок років у домі письменника, — купи непереглянутої кореспонденції, оплачені рахунки, яких досі не бачив, квитанції, на які ніколи не звертав уваги, стоси коректур, безліч разів переписані рукописи, уривки текстів, фотознімки, малюнки, шаржі. Одне слово, жахливий безлад, що його треба було почасти довести до ладу, а решту знищити. Гори непрочитаних рукописів, накриті лавиною недоведеної до пуття пошти за кілька десятиріч. Не вибираючи, я розгорнув один із рукописів. «Правосуддя». Геть цю погань! Коли рукопис уже опинився в поліетиленовому мішку, мій погляд упав на його першу сторінку: там стояло ім’я почесного доктора Ісаака Колера. Я вийняв рукопис з мішка. Його надіслав мені з Цюріха якийсь доктор Г., але я ніколи не читаю рукописів, що їх одержую поштою. Література мене не цікавить — я її трохи сам роблю. Доктор Г. Я напружив пам’ять. Кур, 1957 рік. Це було після мого виступу в одному готелі. Я ввійшов до бару, щоб випити ще одне віскі. Крім немолодої барменки там був ще один чоловік. Як тільки я сів, він відрекомендувався. Доктор Г., колишній начальник цюріхської кантональної поліції. Високий, огрядний, старомодний на вигляд чоловік, через жилетку звисав навскоси золотий ланцюжок від годинника, що сьогодні побачиш не часто. Незважаючи на його вік, чуб у нього був ще чорний, вуса кущуваті. Він сидів на одному з високих стільчиків біля стойки, попивав червоне вино, курив сигару «Баянос» і розмовляв з барменкою, звертаючись до неї на ім’я. Голос він мав гучний, а його рухи були розкуті — одне слово, не дуже церемонний чоловік, що викликав у мене цікавість і настороженість водночас. На другий день уранці він ще підвіз мене своєю машиною до Цюріха... Я погортав рукопис. Він був надрукований на машинці. Над заголовком стояло від руки: «Робіть із цим що завгодно». Я почав читати. Дочитав до кінця. Автор, якийсь адвокат, не впорався з власним матеріалом. Його розповідь раз у раз перебивали свіжі події. Про найважливіше він почав, писати наприкінці, а тоді йому раптом забракло часу. Він дуже квапився. А загалом писанина дилетанта. Викликали в мене подив і окремі сцени. Або взяти назву розділу: «Спроба дати лад безладу». Те саме й щодо декотрих імен. Хто такі Нікодемус Мольх, Дафна Мюллер, Ільзе Фройде? А хто тепер держить у парку цілу армію гномів? Здається, начальник поліції якось казав мені, що любить Жана Поля[45]. Поговорити з начальником поліції я вже не міг. Він помер. У 1970 році. Потім я прочитав листа, якого він надіслав разом з рукописом: