І не стільки через самі історії, скільки через суспільну критику, що крилася в них. Вона мала якийсь анархістський присмак. Та критика відповідала не дійсності — вона відповідала його уявленням про дійсність. Колись він нібито вплутався в якийсь судовий процес з убивством. «Оборонець» удав із себе підсудного, а потім п’ятьох членів верховного кантонального суду. Дядьки загигикали. І як захисник він, мовляв, той процес виграв. Одначе згодом збагнув, що чоловік, якого виправдали, — один урядовий радник, — усе ж таки вбивця. Він і його, «оборонця», і п’ятьох членів суду пошив у дурні. Дядьки аж за животи бралися й теж жлуктили «подружку». Видно, вони вже не раз слухали цю історію й не могли наслухатись. Вони раз у раз вимагали, щоб «оборонець» розповідав далі, той комизився, йому наливали чарку, він показував на мене — мовляв, його ж це не цікавить, тоді наливали чарку й мені, і я казав: «Та чого, ще й як цікавить!» «Оборонець» розповідав, як намагався добитись касаційного процесу, але уряд, а зрештою і федеральний суд стали цьому на заваді. Урядовий радник — це вам, як-не-як, урядовий радник. Згадка про кожну юридичну перешкоду, кожну каверзу викликала злий регіт.

— Отак воно у вільній Швейцарії! — вигукнув один дядько і знов замовив «подружку».

— Тоді я вирішив діяти на власний страх і риск, — провадив «оборонець». — Я зачекав, поки урядовий радник повернувся з навколосвітньої подорожі. Про те, коли прибуває літак, вичитав у газетах. Потім повідомив про свій намір начальника поліції. Той наказав оточити аеропорт. Але я переодягся прибиральницею, сховав у накладних грудях револьвер і затерся між працівників аеропорту. А одному поліцейському скортіло мацнути мене за ті фальшиві груди. Тоді я як верескну: «Рятуйте! Ґвалтують!» Начальник поліції вибачився, а поліцейського посадили в холодну при аеропорті.

Дядьки реготали й ляскали себе по стегнах. Потім «оборонець» почав розповідати, як застрелив того чоловіка, якого завдяки йому суд виправдав. Це сталося перед дверима до зали для пасажирів першого класу. Урядовий радник упав головою в урну зі сміттям.

— Він уколошкав того радника, як Тель в ущелині Геслера! — загорлав якийсь дядько.

Решта слухачів схвально загукали — мовляв, оце правильно, оце справедливо. Шум, гам, тарарам. А «оборонець» уже перейшов до сцени свого арешту. Змалював, як начальник поліції зривав з нього фальшиві груди, потім виліз на стіл і повторив промову на власний захист, яку виголосив перед п’ятьма членами верховного кантонального суду, що колись виправдали вбитого, а тепер мали виправдати його вбивцю. На завершення тієї промови він заявив суддям: «Розтуди його, таке правосуддя!» — і став «оборонцем» у долині Штюссі. Закінчивши розповідь, він упав на стілець. Один дядько з недопитою пляшкою «подружки» в лівій руці встав, поплескав оповідача по плечу, заявив, що самого його звати Штюссі-Штюссі, а «оборонець» — єдиний на весь Штюссікофен не Штюссі, проте все ж таки швейцарець до самих кісток; а тоді допив пляшку до дна, впав на стіл і захропів. Решта завели скасований національний гімн, перша строфа якого закінчувалася словами: «Хвала Гельвеції[44], хвала синам її, що ладні стать до лав — хоч завтра в бій!» Історія мені здалася ніби знайомою. Я хотів тільки уточнити деякі подробиці, але «оборонець» був уже надто п’яний, щоб з ним розмовляти. Декотрі дядьки грізно попідводились, тоді як інші вже доспівували іншу строфу: «Ні бою грізний час, ні смерть не спинить нас. Нам біль — як жарт!..» Шкода мені стало «оборонця». Був же відомим адвокатом, а тепер — ні се ні те, крутій. Укоротив людині віку, виграв процес над самим собою. Однак те вбивство його доконало. Я відмовився від наміру купувати садибу. Мені пора було йти. В долині Штюссі міських людей і так не люблять, а тут ще й бачили, що моя машина з Невшателя. Отож я був для них такий собі чужак-нероба, хоч розмовляв тією самою мовою, що й вони, хіба лиш не так співуче. І я пішов із заїзду. «Рожевіють Альп вершини, помолімося до днини — бог почує...» — гриміло мені вслід. То дядьки вже завели новий національний гімн.