Ейб уникав своїх німецьких родичів, можливо, тому що не хотів говорити їм ту саму брехню, яку зараз говорив старому, якого він втішав. Вдруге він побачив своїх тіток та їхні родини лише вчора, коли чекав у тіні дерев на Шульштрасе, поки закінчаться години відвідин, і в лікарняних коридорах знову запанує тиша. Молодий «чорний капелюх» був там знову, Йозеф Флегенгаймер, якщо опис дідуся був правильним, старший син торговця металобрухтом, який був приблизно такого ж віку, як Ейб. Тоді двоюрідний брат глянув на інший бік вулиці й на мить завагався, перш ніж повернутись до інших. Ейб, який спустив свого капелюха на обличчя, відтоді думав, чи Йоселе, як його називав дідусь, упізнав свого двоюрідного брата під час їхньої короткої зустрічі в коридорі лікарні. А може, він бачив його портрет в газеті.

Той проклятий портрет!

Старий говорив тепер так тихо, що Ейбу довелося нахилитися над ліжком, щоб почути його.

— Вже майже час, Аврааме, — сказав він. — Ми повинні попрощатися.

Ейб нічого не сказав і стиснув дідову руку. Він відчув невиразний біль, коли подивився на це зморщене обличчя, яке незабаром більше не зможе дивитися на нього у відповідь. Тепер він думав, чи Якоб Ґольдштайн написав своєму онукові в Америку лише для того, щоб він виконав його останнє бажання. Чи, можливо, дідусь підозрював, ким насправді був Авраам Ґольдштайн? Точно не тим праведним торговцем текстилем, який став керувати процвітаючим бізнесом свого батька після його смерті.

Чомусь він почувався набагато ближчим до цього старого, якого він уперше побачив п’ять днів тому, аніж до свого батька протягом багатьох років. Йому було майже соромно, що він так мало любив свого батька, навіть нехтував ним, як тепер йому було соромно й за те, що він з’явився п’яний на його похороні.

— Пообіцяй мені дещо! — Стара кістлява рука стиснула його руку на диво міцно, очі дивилися на нього на диво молодим поглядом. Такі сильні очі на такому слабкому висохлому обличчі, відмітив про себе Ейб, нахиляючись уперед, щоб краще чути його тихий голос. — Ти маєш прочитати кадіш, — продовжував його дід, — на моєму похороні. Обіцяєш зробити це для мене?

Ейб кивнув, хоча й не знав, як йому виконати цю обіцянку. Молитву кадіш він не згадував вже багато років. Але проблема була не в цьому, кадіш був однією з тих речей, які він ніколи не забуде, які він носитиме з собою все життя, зрештою, батькові вдалося цього досягти завдяки його суворому релігійному вихованню. Проблема полягала в тому, що він мав якнайшвидше залишити Берлін і насправді не планував бути присутнім на похороні свого діда.