Медсестра, здавалося, була задоволена, але не зводила з них очей, слідуючи за ними на шанобливій відстані до дверей. Торнов постукав у двері палати. Ніхто не відповів.

— Можливо, він спить, — сказала медсестра. — Він багато спить, коли йому вколють знеболювальне.

Рат кивнув. Він обережно відчинив двері.

В палаті лежав лише один пацієнт, старий з виснаженим обличчям, який глибоко потопав у подушках. На тумбочці біля його ліжка красувався величезний букет квітів; ім’я Якоба Ґольдштайна було написано від руки на табличці, що висіла на ліжку біля його ніг.

Все було правильно, жодних сумнівів, але пацієнт з палати 102 вже більше нічим не міг їм допомогти.

Рат бачив достатньо мертвих людей, щоб зрозуміти, що цього мирно усміхненого чоловіка більше немає серед живих.

Крізь відчинене вікно долинули гучні крики, а потім звук гуркоту двигуна. Рат повернув голову й помітив відчинене вікно. Воно було відкрито не лише для того, щоб впустити свіже повітря в кімнату, воно було відкрито навстіж. Він кинувся до вікна, визирнув у двір і побачив машину швидкої допомоги з відкритими задніми дверима, яка вилетіла з території лікарні на повній швидкості на Шульштрасе. Двоє парамедиків дивилися вслід машині з роззявленими ротами. Чоловік у халаті човгав по гравійній стежці й лементував.

— Він щойно поїхав, — почув Рат крики чоловіка в халаті, — спустився звідти й сів у машину швидкої допомоги!

Що він мав на увазі під «звідти», він пояснив простим жестом, показавши вказівним пальцем на Рата. І на Торнова, який тим часом теж підійшов до вікна.

— У чому справа? — запитав кандидат в інспектори.

— Ґольдштайн, — сказав Рат. — Він втік від нас!

— Прокляття!

Двоє поліцейських пробігли повз медсестру геть з палати та опинилися в коридорі. Не минуло й хвилини, як вони були на вулиці, але було вже пізно. Машини швидкої допомоги ніде не було видно.

Торнов штовхнув ногою найближчий смітник. Він голосно загуркотів.

— Прокляття, — докоряв собі кандидат в інспектори, — це все я винен! Той дурний візок для посуду. Мабуть, він попередив його про нас!

— Гадаю, не стільки візок для посуду, скільки наша люба медсестра Рабіата, — сказав Рат. — Не звинувачуйте себе! Ніхто не міг припустити, що Ґольдштайн зараз у лікарні. Ми планували допитати свідка, і все, а не бігати за втікачем.

— Що ж, того свідка вже немає серед живих. Схоже, нам обом сьогодні пощастило.

Рату нічого було додати.

Звістка про повторну появу Авраама Ґольдштайна викликала в «замку» певне занепокоєння. Вільгельм Бьом негайно наказав Рату і Торнову доповісти. Здавалося, що бульдог бачив винного у цій ситуації чіткіше, ніж Рат. Начальник не звинувачував у цьому ані Торнова з візком, ані галасливу медсестру, а тим більше не той збіг, що Ґольдштайн був у той момент у лікарні та зміг втекти. Заради простоти він звинуватив у цьому Гереона Рата.