Проте він кивнув, і старий побачив цей кивок, і йому було достатньо такої відповіді.

— Як добре, — сказав Якоб Ґольдштайн і ще міцніше стиснув руку свого онука. І тоді старий почав молитися, голос його ставав усе тихішим. — Шма Ісраель, Адонай Елохейну, Адонай Ехад{87}.

Ейб теж знав ці слова, які дрімали глибоко в ньому, хоча вони багато років вже не сходили з його вуст. Не зробили вони цього й тепер, але всередині він молився разом з ним, хоча й не вірив у того, до кого звертався.

Дідусь заплющив очі, наче відпочивав від великої напруги, і не було зрозуміло, чи це була напруга від розмови, чи напруга від цілого життя. Його обличчя раптом стало спокійним та умиротвореним, дихання стало набагато легшим. Морфін повільно взяв контроль над цим виснаженим тілом.

Ейб тримав діда за руку.

— Прощавай, діду, — сказав він, і старий знову розплющив очі.

— Ні, не прощавай, а до побачення, — сказав Якоб Ґольдштайн і посміхнувся. — Ти знову відвідаєш мене. Ти будеш молитися й читати кадіш на моїй могилі. Ти обіцяв.

Ейб кивнув, і його дідусь заплющив очі, задоволена посмішка залишалася на обличчі старого ще довго після того, як він перестав дихати.

Ґольдштайн не знав, скільки часу він просидів біля ліжка свого померлого дідуся, тримаючи його ще теплу руку, коли в коридорі почулися голосні звуки, що його налякали. Було незвичайно, що медсестри зараз там щось робили. У цей час вони зазвичай брали перерву перед тим, як знову почнеться метушня, коли в палати будуть носити вечерю. Він відпустив дідову руку й підійшов до дверей, обережно відчинивши їх та визирнувши крізь щілину.

Коридором йшли двоє чоловіків, і він упізнав одного з них.

Прокляття!

Інспектор Рат, цей упертий дурень! Він знав, що якось вони вийдуть на його слід! Але ж не сьогодні! І точно не тут!

Компаньйон Рата, мабуть, наштовхнувся на один з візочків з посудом, які стояли в коридорі, готові до вечері. Так чи інакше, на підлозі опинився чайник, і він нахилився за ним, щоб підняти. Двері кімнати медсестер відчинилися, фурія у білому вискочила в коридор і зіткнулася з двома поліцейськими.

Ейб зачинив двері так само тихо, як і відкрив їх, і повернувся до ліжка хворого.

Він поклав у кишеню порожній шприц від морфіну, востаннє глянув на умиротворене обличчя свого діда, підійшов до вікна, відчинив його й визирнув на вулицю. Усію будівлю оточувала своєрідна пергола{88}. Ейб висунувся з вікна і подивився на задній двір. Щойно під’їхала «швидка допомога», водій та пасажир вийшли і відкрили задні двері. Якусь мить Ейб серйозно замислювався над тим, щоб стрибнути на дах автомобіля, але потім вирішив обрати водостічну трубу, яка вела вниз від ринви{89} на даху. Він переліз через парапет. Його ще ніхто не помітив, лише літній пацієнт, який прогулювався парком у халаті. Але він не сказав ані слова, тільки здивовано дивився на нього.