Вона почула кроки і нашорошила вуха. Це не могли бути ані Вікі, ані Еріх, вона чула кілька людей. Тут часто проходили робітники, прямуючи з одного цеху в інший. На щастя, в цій напівзруйнованій будівлі ніхто не блукав, вона давно не експлуатувалася і відтоді руйнувалася. Усе одно вона не могла позбутися запаху скотобійні, він був тут повсюди, ця нудотна суміш. Вона також завжди ненавиділа це в Еріху, цей запах залишався на його одязі після кожного дня на роботі. Тут, у цій кімнаті, було байдуже, адже тут усе так смерділо, тому цього навіть не було помітно.
Кроки наблизилися, але цього разу щось було інакше, щось її дратувало, і їй потрібен був час, щоб усвідомити: це були лише кроки і жодних голосів. Ті, хто був там, не розмовляли, ніхто не сказав жодного слова.
І поки вона все ще думала про це, вона почула, як великі металеві двері попереду відчинилися. З найрізноманітнішими думками, що крутилися в її голові, Алекс збиралася відступати. Вона могла лише сховатися ззаду, у підсобних кімнатах, де стояв найсильніший сморід. Прокляття, яка дурна схованка! Але що ще Еріх міг придумати поспіхом, адже він не міг заховати їх під ліжком батьків. Чи під своїм, адже спав на матраці на кухні. А тоді він згадав про скотний двір та скотобійню, де він навчався, і оцю порожню будівлю.
Тепер Алекс стояла, притулившись спиною до стіни, в останній кімнаті. Вона почувалася, наче миша в пастці. Сподівалася, що зловмисники залишилися десь попереду, інакше її помітили б, і ця схованка її не врятувала б. І вона не знала, як без допомоги Бенні терміново знайти нову таку схованку, яка б врятувала її від поліцейських. Вікі не дуже допомогла їй в цій справі, вона ніколи ніде не жила, окрім як на старій фабриці осей. Ані Вікі, ані Котце, ані Фанні ніколи не заходили так далеко, щоб їм потрібно було облаштувати запасні квартири, як це робили раніше Алекс та Бенні.
Вона дивилася крізь щілину у дверях, але не бачила жодного обличчя. Здавалося, вони не були людьми зі скотобійні, принаймні не носили білий одяг, забризканий кров’ю. Ці люди були одягнені в звичайний вуличний одяг, нічого елегантного, у деяких навіть були дірки та латки, мабуть, кілька нешкідливих бомжів, які просто шукали дах над головою, як і вона. Ось що вона подумала спершу.
Поки не почула голоси. І зрозуміла, що ці гості були зовсім не нешкідливими.
— Де ця сука? Ти точно впевнений, що вона тут?
— Звичайно! Вікі вийшла саме з цієї діри.
Алекс завмерла. Вона знала ці голоси. І сподівалася ніколи більше не почути їх.
Перший належав Ральфу Кралю на прізвисько Кралле, найбільшому покидьку, який ходив територією старої осьової фабрики; другий належав одному з його посіпак, Феліксу Пірсігу на прізвисько Персик, яке було досить недоречним, зважаючи на його всипане вуграми обличчя.