Бьома не було за столом, директор відправив його назад у Ганзафіртель, де ще двоє помічників інспектора шукали можливих свідків убивства Кушке в будинках на Гендельштрасе. Шарлі знала, що краще не мати похмурого Бьома за столом під час такого важливого допиту. Він був схильний залякувати свідків, навіть коли не мав такого наміру. І цей допит якраз не мав на меті залякування свідка. Тому вони й сиділи не в кімнаті для допитів, а за кавою з тістечками у вітальні кабінету Генната. Якщо не зважати на те, що м’які меблі були добряче поношені, а стиль більше асоціювався з кайзером Вільгельмом, аніж з Республікою, то у Генната був, мабуть, найзатишніший кабінет у всьому поліцейському штабі. Злі язики пліткували, що навіть кабінет президента поліції на першому поверсі — з панорамним видом на «Алекс» — не був обставлений настільки по-домашньому.
Якусь мить тільки брязкали виделки для тортів і кавові чашки, а потім Геннат поставив перше запитання.
— Що ви побачили тієї ночі в «КаДеВе»?
Тіман поставив чашку з кавою назад на блюдце.
— Там був цей хлопчик, — сказав він. — І ще дівчина. Спочатку я подумав, що вона теж хлопчик. Поки я не почув її голос.
— Розповідайте по порядку. Ви йшли вулицею Пасауерштрасе...
— Так.
— А звідки й куди ви прямували? — запитав Ланге трохи передчасно. Шарлі помітила злий погляд Генната, від якого Ланге одразу почервонів і замовк.
— Я хотів... Ну, я йшов до... — Тіман невпевнено подивився на Генната. — А це справді має бути в протоколі?
Геннат похитав головою.
— Для нас важливо те, що ви були там, а не чому. Але, звичайно, було б корисно, якби ви детально описали те, що там побачили.
Тіман кивнув із полегшенням і продовжив:
— Так ось, я йшов у напрямку Тауенцієнштрасе, а не зі сторони «КаДеВе». Я був здивований, тому що в універмазі все ще горіло світло, а не лише неонові вивіски, я маю на увазі всередині, на всіх поверхах, — він зробив ще один ковток кави, перш ніж продовжити. — Тож я вже дивився на «КаДеВе» і дивувався, а потім побачив цього хлопчика, — він сів зручніше у своєму кріслі, в якому міг потонути, і вхопився руками за підлокітники. — Я думав, що це було самогубство, те, як він переліз через балюстраду, а потім прийшов цей поліцейський, і я подумав, що добре, хтось про нього подбає.
— Ви продовжували спостерігати за тим, що відбувається? — запитав Геннат.
Тіман кивнув.
— Так. Я не міг ворухнутися.
— Чи були на вулиці інші люди?
— Не з цього боку. Там стояли тільки я і ця дівчина. Вона стояла на іншому боці вулиці й дивилася вгору. Була у штанях. Я тільки потім зрозумів, що вона прийшла з «КаДеВе», що вона грабіжниця, як і її приятель нагорі.