— Ніхто б вас у цьому не звинуватив.

— Можливо. Але... було ще дещо. Цей чоловік...

Тіман показав на портрет Кушке.

— У нього був такий погляд, що будь-кому вселив би страх, — він ковтнув, ніби йому важко було вимовити наступне речення. — А ще я був дуже приголомшений тим, що сталося; я вже не розумів, де я опинився. Та й з вами... з вашими колегами, я маю на увазі...

Геннат з розумінням кивнув.

— Тоді чому ви не зв’язалися з нами пізніше? Я маю на увазі, коли ви були вже не таким приголомшеним.

— Можливо, я все ще приголомшений, — сказав Тіман. — У дитинстві, — продовжив він через деякий час, — у дитинстві я твердо затямив: поліцейські — це завжди хороші хлопці, а грабіжники — погані хлопці... Принаймні ми так гралися у дворі... — Він обвів присутніх підозрілим поглядом. — Але, можливо, щось змінилося з часів кайзера...

— Нічого не змінилося, — заявив Геннат. — Ми все ще хороші хлопці, — зітхнув він. — Такі винятки лише підтверджують правило.

98

Рат припаркувався майже на тому самому місці, що й напередодні. Церква Святого Норберта була однією з тих берлінських церков, які не стояли окремо, а радше вишиковувалися в один ряд з вуличними фасадами житлових будинків. Єдине, що відрізняло цю церкву від житлових будинків, які її оточували, — це два шпилі та висота гребня фронтонного фасаду, який виступав над п’ятиповерховими житловими будинками, що були характерними для Мюленштрасе. Вежа ліворуч була трохи вигнута, наче слідувала за поворотом вулиці, і межувала безпосередньо з сусідньою лікарнею Святого Норберта. Нижні поверхи з арковими входами (один із них вів у двір) були облицьовані грубо витесаним натуральним каменем, а у верхніх рядах вікон фасад ніби приховував цілу купу кімнат — можливо, там жив священник.

Для цієї поїздки Рат взяв з автопарку «Опель», а свій помітний «Б’юїк» залишив у штабі. Його вчорашній візит насторожив молодого Флегенгаймера, і був єдиною причиною, чому він пішов до церкви. Але навіщо? Рат ламав собі голову над цим цілий вечір, а потім ще половину ночі, і єдине, що здавалося йому правдоподібним у цьому випадку, — мертва поштова скринька. Десь у церкві Флегенгаймер залишив послання своєму кузену.

Йому довелося подумати про свій візит до Крістін Мьоллер. Головна атракція «Підвалу Венери» насправді виявилася тою людиною, хто зрадив Рудого Г’юго. Проте вона не знала, що посилає його на смерть, як вона неодноразово наголошувала. Рат ще не знав, вірити їй чи ні, але, ймовірно, вона отримала ці вказівки від поліції, а не від «Північних піратів». Однак вона не змогла ані назвати йому ім’я, ані дати особистий опис свого контакту, все робилося анонімно, переважно по телефону. Єдина зустріч віч-на-віч, про яку вона йому розповіла, була з Грегором Ланке, а тоді чоловік з відділу моралі організував для неї контакт із загадковим незнайомцем — тобто телефонним голосом. Ланке тиснув на неї, щоб вона зробила йому таку послугу, інакше він посадив би її на кілька років у в’язницю за зберігання наркотиків. Хтось, мабуть, сказав йому, що вона вживала кокаїн, принаймні одного разу він сидів на її килимі та знайшов її запаси. Один, без колег. І відтоді вона за це розплачується. Не стільки інформацією, скільки постійними послугами. Їй не потрібно було говорити точніше, Рат пам’ятав ті фотографії, які він знайшов у шухляді Ланке, такі самі, як і за участю Маріон Бозецькі.